Вівторок, 24 жовтня 2017, 03:16:41

ІСТОРІЯ БРОВАРЩИНИ  

Броварський край, історичні землі якого містяться в чарівному куточку України, між річками Десною, Дніпром і Трубежем, здавна був заселений людьми. Як стверджують дослідники, первісні люди з’явилися на території Броварщини наприкінці стародавнього кам’яного віку. На території Броварського району проходить межа між зонами лісу та лісостепу. У зоні лісу водилося ба- гато диких тварин і птахів, у водоймах – багато риби, що сприяло розвитку в цій місцевості мисливства, рибальства, збиральництва, бортництва. На півдні броварських земель ліс межує з відкритою місцевістю, тому ці ділянки були придатні для землеробства. Знахідки, що свідчать про людські поселення на Броварщині, археологи датують V-ІІ тис. до н.е. Тоді тут проживали племена археологічної дніпрово- донецької культури. У літературі ми знаходимо чимало згадок про поселення доби неоліту поблизу сучасних Броварів, про що свідчать предмети давніх культур, що були знайдені на цій території – сокири, ножі, рубила, зернотерки, керамічні вироби. З племен, що проживали на території сучасної Броварщини, найвищого розвитку досягло населення в період трипільської (IV - ІІІ тис. до н. е.) та ямної культур (друга пол. ІІІ – поч. ІІ тис. до н. е.). Назва «трипільці» походить від села Трипілля Обухівського району на Київщині, де у 1893-1906 роках непрофесійний археолог, чех Вікентій Хвойка проводив розкопки. Мешкали трипільці на величезній території від сучасної Румунії до р. Псьол на Сумщині в глинобитних одно або двоповерхових будівлях, розташованих дуже близько одна від одної і з'єднаних переходами. Поселення трипільської культури займали велику площу і вважаються прототипами міст. На Броварщині пам'ятки трипільської культури знайдено археологами під час розкопок поблизу сел Літки, Рожни, Погреби, Пухівка, Зазим'я та Гоголів. Трипільці принесли з собою екстенсивну систему землекористування — через виснаження ґрунту вони кожні 50 років переселялись на нові землі, спалюючи свої будівлі. Вони переходили на інші місця, бо їм легше було обробляти безмежну тоді цілину. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, жито, бобові, займалися скотарством. Обробляючи землю, застосовували мотику з кам'яним чи роговим, іноді мідним робочим наконечником. Вряди-годи полювали й рибалили. Мали найрізноманітніші знаряддя праці з кременю, каменю, кісток, рогів, значно рідше — з міді, яка була привізною — з Балкан та Карпат. У гончарних печах трипільці виготовляли керамічний посуд - кухонний, столовий та культовий. Розписували його зазвичай чорною, червоною, білою та жовтою фарбами, прикрашали складним орнаментом, що відображав язичницькі й космогонічні погляди тогочасних людей. До нас дійшли вироби з глини тієї доби. Використовували три- пільці також своєрідне ноу-хау тієї доби - домотканий одяг, а не шкури. Ми не знаємо, як себе називали трипільці. Вони не належали до індоєвропейців, витоки їх - в Румунії. Антропологічно трипільці нагадували вірменоїдів, були невисокими на зріст, відзначалися характерною вузьколицістю, і предками українців не вважаються, хоча деякі автори, міфологізуючи нашу історію, пишуть про те, що "Трипілля - витоки нашої культури і ментальності"... Економічна культура трипільців, позбавлена творчого характеру, не витримала наступу більш високих і агресивних цивілізацій, які прибули зі сходу. Трипільці немовби розчинилися в часі й просторі, а частина їх була асимільована. На Броварщині знайдено археологічні пам’ятки середньодніпровської (2200 – 1600 рр. до н. е.), комарівської та тшцінецької культури (XV – початок XІ ст. до н. е.) і пам’ятки багатоваликової кераміки (середина ІІ тис. до н. е.). Археологи знайшли на території сучасного Броварського району залишки поселень доби раннього залізного віку – неподалік Погребів та Літочок. У IV ст. до н. е. населення Придесення досягнуло небувалого культурного розквіту. На цей час тут проживали скіфи-орачі, основним заняттям яких було землеробство, окрім того вони досягли великих успіхів у прядінні, ткацтві, гончарстві, обробці дерева та кістки. Спочатку у скіфському суспільстві панував родоплемінний лад, зі зростанням майнової нерівності виокремилася аристократична верхівка на чолі з військовою дружиною та царем. Слов’янський період в історії нашого краю починається у ІІ ст. до н. е., а в другій половині І тисячоліття формуються окремі східнослов’янські племена. Праслов’янами археологи вважають представників Зарубинецької культури (кінець ІІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), пам’ятки якої знайдено на території поблизу сіл Погреби і Пухівка, та Черня- хівської культури (ІІ – V ст. н. е.), залишки виявлено біля Погребів.

Ще в середині першого тисячоліття нашої ери римські джерела називали історичні землі у трикутнику Київ- Чернігів-Переяслав початками Русі, всього східнослов'янського етносу. Понад тисячу років у густих пралісах Броварщини жило одне з найбільших давньослов'янських племен — сіверяни, яке з часом утворило Чернігівське, Переяславське і Новгород-Сіверське князівства. Сіверяни жили в укріплених поселеннях – «градах». Слов’янські племена відігравали все більшу роль на міжнародній арені, протягом VII – IX ст., із зародженням феодальних відносин, союзи племен перетворюються у феодальні князівства, які в умовах боротьби з кочівниками в Середньому Подніпров’ї поступово об’єднуються в одне державне утворення – Київську Русь. Броварщина займає визначне географічне положення на Лівобережжі, навпроти Києва, що й визначало за всіх часів її суперечливу долю. В епоху Давньоруської держави на території нашого краю існувала низка поселень, як укріплених городищ (градів), так і неукріплених (селищ або посадів). Першими були прикордонні фортеці на Трубежі, Десні та інших річках, побудовані для захисту від нападів кочівників, деякі з них можна вважати боярськими замками і дрібними адміністративними центрами. На Броварщині виявлено багато пам’яток, що належать до часів Київської Русі: городища в Русанові, Світильні, Заворичах, залишки городища XI – XIII ст. виявлено на північній околиці Вигурівщини, таке ж городище було зафіксоване у джерелах XV ст. в Семиполках, є відомості про місцезнаходження пам’яток києво-руської доби у Княжичах, Рожівці, Требухові, Красилівці, Великій Димерці, Пухівці, Літках, Зазим’ї і, можливо, Броварах. Ймовірно, більшість сучасних населених пунктів Броварського району постали із тих давніх поселень-градів.

За багатьма версіями плем’я сіверян, які проживали на нашій території, – прямі нащадки скіфів, вони відрізнялися сміливістю та витривалістю. Сіверське князівство зберігало відносну самостійність, його відносини з Києвом мали характер скоріше рівноправного союзу. Із Х ст. розпочалося посилення впливу київської княжої влади на сіверський люд Броварщини. За князя Володимира Великого з метою укріпити підступи до Києва по Десні, Остру, Трубежу будуються гради, де селяться "на прокорм" запрошені з інших країн "знатні мужі".

В XI - XII ст. відбувалося масове заселення краю монахами київських і переяславських монастирів. То була вже тотальна церковна колонізація язичницьких земель, бо сліди давніх поселень монахів трапляються майже в кожному броварському селі. За деякими джерелами, у ті часи Києво-Печерському монастирю належали села Богданівка, Димерка, Красилівка. Дещо пізніше володіння на Броварщині мали Межигірський, Флорівський, Михайлівський Золотоверхий, Братський, Видубецький, Больницько-Троїцький і Пустинно-Нікольський монастирі. Для монахів броварська земля була землею обітованою, "Богом даною", Богданівкою билинного часу. І хоча не раз сюди заходили печеніги, половці, та на землях між Десною і Трубежем розросталися осідки мужніх людей, готових захищати свою землю. Літописні джерела пов’язують багатьох князів із Броварщиною: вони приїжджали сюди на полювання, заснували чимало поселень, тут точилися війни і міжусобиці. У ХІІ – ХІІІ ст. – період феодальної роздробленості у Київській Русі - на зміну єдиній державі приходять самостійні князівства. У той час значна частина нашого краю входила до Остерського повіту Переяславського князівства і лише невелика територія над Десною належала до Київського князівства.

Як свідчать джерела, прикордонні поселення існували на місці нинішніх сіл Світильня та Заворичі, було давньоруське городище Х-ХІІІ ст. в с. Русанів. У 1992 році у розкопках Русанівського городища, яке проводив сектор археології управління культури Київської облдержадміністрації під керівництвом Олега Сєрова, взяли участь наукові співробітники Броварського краєзнавчого музею Володимир Мельник та Ігор Лич. Городище в Семиполках згадується кілька разів у “Чернігівських Єпар- хіяльних Відомостях” у 1863 році. В 1900 р. Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона повідомляє: "Семиполки - поселение дотатарских времен, есть остатки высокого круглого вала и глубокого рва, а также водоема, устроеного, по преданию, татарами, долго осаждавшими этот город...". Невідоме руське поселення знаходилось на р. Руді біля Красилівки, а також в с. Гоголів. Останнє ототожнюється рядом авторів, зокрема Д.М. Гамалієм, з літописним Носовим на Руді.

Під час археологічних розкопок на території Броварщини було знайдено цікаві речі часів Давньої Русі. Так у Погребах було знайдено свинцеву печатку ХІІ ст., яка належала боярину київського князя Володимира Мономаха Ратибору. Село Погреби називають "Броварськими Помпеями" через велику кількість археологічних експонатів різних епох, знайдених у 1979 році співробітниками Інституту археології НАН УРСР та місцевим краєзнавцем, шкільним вчителем Іваном Марухненком, який взяв участь у розкопках разом зі своїми вихованцями. На території Броварів свого часу був знайдений давньоруський скарб із трьох срібних сережок.

В середині 70-х років минулого століття школярами біля села Рожни була знайдена сокира, виготовлена з рога лося чи північного оленя. "Форма сокири свідчить про її виготовлення в ХІ столітті. Трасологічний аналіз, проведений спеціалістами інституту археології АН України, показав, що вона зроблена при допомозі металевого знаряддя. По обидві сторони її та на верхній площині нанесено абстрактні символи, яких загалом більше десяти. Рожнівська знахідка не має аналогів серед відомих пам'яток ХІ ст. такого типу ні за матеріалом, з якого вона виготовлена, ні за нанесеним на ній зображенням. Призначення сокири — ритуальне, тобто бойовою вона не була і для господарських цілей не використовувалась. Цілком ймовірно, що цей предмет не місцевого походження, а був завезений на нашу територію десь в ІХ-Х ст. людьми, які побували в північних країнах (Скандинавії), або ж вихідцями звідти. Можна припустити, що рожнівська сокира була якось пов'язана з культом бога-громовержця, наприклад, Перуна у слов'ян, Тора у скандинавів, Перкунаса у литовців..." - пише відомий броварський історик та краєзнавець Володимир Мельник. Хоча за висновками співробітників Інституту археології НАН України сокира за формою датується ХІ сторіччям, автори книги "Праотча сторона у межиріччі Десни та Трубежа" схильні вважати, що вона виготовлена в епоху бронзи, а насічки з Рожнівської сокири дуже нагадують дерев'яні календарі російської Півночі, які існували до ХІХ століття.

У 1240 році монгольське військо на чолі з ханом Батиєм захопило Київ та довколишні землі, було знищено чимало населених пунктів – сіл, міст і фортець. На місці колись квітучих поселень залишилися попелища. Орда забирала все, що вважала цінним: продукти, худобу, людей. Монголо-татарське ярмо, що тривало понад сто років, надовго загальмувало економічний і культурний розвиток українських земель. У середині XIV ст. в Золотій Орді почався період феодальної роздробленості. У цей час на наші землі приходять литовські феодали. Землі Броварщини були приєднані до Великого князівства Литовського князем Ольгердом у 1363 році. Українське населення фактично без спротиву прийняло литовську владу, адже литовці не нав’язували своїх звичаїв і порядків: на керівні посади часто призначали українських шляхтичів, руська мова стала офіційною мовою князівства, а релігією литовців теж було православ’я. Вступивши на престол, син литовського князя Ольгерда Володимир почав роздавати київські землі своїм васалам. Першим отримав уділ князь Юрій Половець у 1390 році, до його володінь увійшли Рожни, Світильня, Крехаїв та Осово. Князь збудував свою резиденцію-двір на пагорбах поблизу Рожнів і прибрав ім'я князя Половця-Рожиновського. До того часу належать і перші писемні згадки про Рожни, Світильню, Літки.

Проте земельні угіддя тоді не передавалися у спадщину, князі користувалися наданими їм маєтностями, лише перебуваючи на службі у великого князя литовського чи київського. Вони формували стан землевласників, яких ще називали зем’янами. Іншими станами були бояри, міщани та селяни. Проте поділ суспільства на класи не був жорстким, людина могла переходити з одного стану в інший.

Після польсько-литовської Кревської унії (1385 рік) посилюється загарбницька політика Польщі на наших землях, насаджується католицизм. Литовський князь Вітовт усуває Володимира Ольгердовича з князівства у Києві, а землі Броварщини у 1393 році отримав князь Дмитро Сокира — соратник Вітовта. Після смерті Вітовта у 1430 році на Київщині поширився визвольний рух, спрямований на відновлення влади старих князівських родів. Щоб заспокоїти народ, Литва у 1440 році відновлює Київське князівство на чолі з князем Олельком, сином Володимира Ольгердовича. Він підтверджує право на володіння землями Броварщини князів Половців. Але після смерті князя Семена Олельковича у 1470 році Київське князівство назажди припинило своє існування, а у 1471 році утворене Київське воєводство. Протягом наступних століть за землі Броварщини точиться майже постійна боротьба, вони переходять від одних господарів до інших. Деякий час цією територією володіли князі Звягельські, дочка князя Сокири Марія Требська. Згодом повертаються Рожиновські і володіють напівпорожніми землями Остерщини. Відомий краєзнавець Дмитро Гамалій  подає відомості про заселення броварських земель у 1581 році: в Зазим’ї мешкало чотири сім’ї та два загородники, які мали лише тимчасові городи, у Погребах проживало 10 родин і 10 загородників, у Княжичах – четверо осілих людей.

Джерела того часу розповідають про по- стійні суперечки між рожиновськими та київськими монастирями. Після участі Юрія Рожиновського у повстанні проти поляків під проводом К. Косинського його земельний уділ був конфіскований. Рожиновський довго доказує в судах своє право на броварську землю, у 1604 році польський король повертає йому його володіння, частину з яких Рожиновський продає київському судді Яну Аксаку. У 1613 році польський король Сигізмунд ІІ віддав землі Аксаків своєму секретарю Захарію Яловицькому. Проте Аксаки не зважали на королівські декрети і не дозволили Яловицькому зайняти ці землі. Між Аксаками і Яловицькими починається довге протистояння. Щоб утихомирити войовничих Аксаків король призначає Стефана Аксака остерським старостою, що автоматично закріпило за ним ці землі. У цей час значно зростають повинності селян, Не в найкращому становищі опинилися і бояри, в яких шляхта, підтримувана владою, поступово відбирає їхні землі. Після смерті Стефана Аксака боротьба за броварські землі точиться вже всередині роду: його племінник Ян захопив Гоголів, Світильню, Богданівку, Красилівку, Бобрик, Рожівку, Плоске, Русанів і Рудню, вдова Стефана Катерина відібрала у Габріеля Аксака Димерку. Загалом з 1550 до 1600 року формується більшість сіл Броварщини зі своїми сьогоднішніми українськими назвами, типово українськими є і прізвища місцевих бояр, а в літківській церкві читають Євангеліє руською мовою (у польсько- литовську добу українці називали себе русина- ми — слово, утворене від “Русь”, а тогочасна мова називалася руською). Слід зазначити, що за двісті років литовського правління українці мали сприятливі умови для всебічного розвитку, проте з підписанням у 1569 році Люблінської унії та утворенням Речі Посполитої ситуація кардинально міняється: українці зазнають утисків на всіх фронтах – їх витісняють з державних установ і судів, обмежується вживання руської мови, польська шляхта захоплює все нові й нові землі, селяни стали кріпосними польських панів.

Невдоволення польським пануванням вилилося в низку селянсько- козацьких повстань, які зачепили і Броварщину. На початку XVII ст. перехід селян у козаки набув масового характеру, на Київщину були направлені нові польські військові загони. Особливого розмаху набув повстанський рух у 1630 році, коли до Подніпров’я прибули запорожці на чолі з Тарасом Трясилом. Після довгої боротьби повстання було придушене, але вже влітку 1637 року новий визвольний рух охопив Київщину, Полтавщину та Чернігівщину. Навесні 1638 року нову хвилю протесту очолив уродженець Остерського краю Яків Остряниця або Острянин. До цього періоду відносяться перші історичні свідчення про Бровари. Цікавими є перекази про різні населені пункти Броварського району, які у переважній своїй більшості мають древню і цікаву історію. Про походження села Димерка, що тільки з 1920 року стало називатись Великою, існує кілька версій. Сучасна назва свідчить про те, що тут у давнину люди займались добуванням болотної руди. Місцева легенда розповідає, що жителі цього села випалювали вугілля, від цього, мовляв, "дими" - і відповідна назва. За іншою легендою, першопоселенці, будуючи житло, робили над ними димарі. Місцеві мешканці багато розповідають про легендарну "Димерську республіку", яка існувала в роки громадянської війни і, до речі, перебувала у стані війни з "Требухівською республікою". Письменник Костянтин Паустовський згадує про ці події у своїх мемуарах. Те, що Димерка, так само, як і Бровари, знаходилась на великому шляху, створювало сприятливі умови для розбійників. До нас дійшло багато легенд, що розповідають про різного роду ватажків і отаманів, які грабували проїжджий люд на дорозі. Імена декого з них залишились у назвах, як, наприклад, назва урочища Зайцева Долина.

У селі Калита місцеві перекази розповідають, що воно веде свій початок від якогось Івана Калити. Думка про те, що це був, можливо, московський князь, не має під собою історичного підґрунтя. Люди розповідають також, що в давні часи тут протікала річка Калита, на березі якої невідомий мельник побудував млини. Від річки і пішла назва села. Легенди пов'язують низку поселень у Броварському районі з іменами визначних діячів минулого. Так, наприклад, жителі Богданівки розповідають, що своїм виникненням їхнє село завдячує гетьману Богдану Хмельницькому, як і село Семиполки, де стояло сім його полків. Плосківські легенди розповідають про те, що на місці сучасного села Плоского колись були ліси, і за часів гетьмана Івана Мазепи козаки вирубували їх, щоб можна було спостерігати, чи наближається ворог до Гоголева. Від назви річки Плоска Руда, як звичайно буває, назвали село. Легенди, записані в 1930 році, повідомляють, що в глибині броварського лісу знаходиться велика кількість могил козаків, запорожців, воєвод та гетьманів, про це пише відомий краєзнавець Володимир Мельник. Народні перекази розповідають, що на території сучасної Рожівки, в урочищі Царів Яр знаходили залишки кораблів. Легенди відносять до домонгольського періоду (до 1239 року) заснування сучасних Літок, вказуючи давню назву - Літковичі. Вивчення місцевого фольклорного матеріалу істо- риками та краєзнавцями триває… Не менше легенд та переказів пов’язано і з самими Броварами.

ІСТОРІЯ БРОВАРІВ

Бровари – місто зі славною історію та не менш славною сучасністю. Воно поєднує в собі велич століть і енергію сьогодення. Споконвіків наші предки жили на цих землях, вдихали аромат хвойних лісів, пили воду з Десни і Трубежу, працювали і ростили дітей. Найпоширеніша версія – назва Бровари походить від професії бровар (пивовар). Слово "броварня" – має польсько-німецьку історію. «На користь цієї версії свідчить фонетичний варіант назви – Броварі (за анало- гією до назв інших професій, вжитих у формі множини, - писарі, косарі, дру- карі), - пише відома броварчанка Марія Овдієнко. – Саме так, із закінченням – і, назва міста вживалася аж до 1969 р., хоча й не послідовно. Мені доводилося бачити документ із назвою Броварі, датований 1968 роком. Однак районна газета на той час уже послідовно вживала форму Бровари. У виданні Шевченкового «Кобзаря» 1947 р. Катерина, героїня однойменної поеми, «в Броварях спочила і синові за гіркого медяника купила». На думку краєзнавця Володимира Гузія також слід вживати назву "Броварі", тому що оригінальні українські назви при картографуванні росіянами в XVII-XVIII ст. втратили своє первісне звучання: Броварі стали писатися Бровари, Оглав - Гоголєв, Руда - Рудня. Авторитетні мовознавці у своїх працях переконливо відстоюють первісні назви українських міст, серед них і назву Броварі. Не всі дослідники історії Броварщини пов’язують походження назви нашого міста зі словами «бровар», «броварня». Володимир Гузій, родом із Семиполок, заперечує цю версію на тій підставі, що в архівних документах немає жодної згадки про пивоваріння в наших краях. Він відстоює варіант "Броварі" - браві (сміливі) вори (до речі, у Требухові та Гоголеві на діалектній мові казали "ворі", а назва села Заворичі можливо означає: ті що живуть за ворами?). Самі природні умови сприяли появі розбійників у цих місцях, адже кращого місця, ніж Броварський ліс, щоб займатися грабунком, годі було й шукати. Дослідник Броварщини подає сіверський переказ про заснування Броварів: «Розбійники накрали дівчат (це сіверський звичай – за Нестором-літописцем) і поставили декілька хат. Жінки варили, а чоловіки ходили на здобич. Звідси й назва Борвори. Розбійники зай- малися броварством. От хто й казав Борвори, а хто Броварі». Краєзнавці подають й інший варіант походження назви Бровари. Колись у нашому краї були поширені винокурні і гуральні, а ще раніше з меду диких бджіл виготовляли напої – меди. Мірою цього напою була «проварь» меду. Тому слід розглядати і таку версію походження назви міста, на доказ чого свідчить запис у щоденнику богомольця зі Смоленська, який у 1797 році написав, що купив у «Проварях» оселедця. Цікаве трактування походження назви Броварів подає Володимир Мельник. Він аналізує походження назв інших населених пунктів, що співзвучні з «Бровари». Таких, окрім наших Броварів, на Україні ще шість. На Переяславщині є дві назви Броварка – це джерело і річка. Так звідки ж пішли ці назви? Легенди Полтавщини розповідають про два села Броварки, назва яких пішла від валів «броварок». Виходить, що «броварка» - це «вал», а у випадку з річкою йдеться про високі, круті береги. Гляньмо на рельєф історичного центру нашого міста: площа, приблизно окреслена провулком Тихим, вулицями Разіна і Толстого з одного боку, вулицями Леніна і Тургенєва – з іншого, по суті є підвищенням. Володимир Мельник переконаний, що люди, які поселилися тут, акцентували наявність цього горба у назві свого поселення, адже навколо були річки і заболочена місцевість. Він пропонує ще одну цікаву та оригінальну версію походження назви нашого міста: назва Бровари може бути балтійського походження. Складається вона з двох слів. Друге слово "вар" широко розповсюджене в індоєвропейських мовах взагалі і в Прибалтиці також. Значення його - "вода". І воно вказує, мабуть, на місцезнаходження населенного пункту на озері Світловщина, що існувало в давнину і згадується у 1801 році, на одному березі якого були розташовані Бровари, на іншому Княжичі. "Перша частина слова Бровари, можливо, походить від балтійського бартіс - "борть". Якщо це твердження і не правильне, то перша частина назви Бровари - бор - бро - означає явно не "бір", бо в краю суцільних лісів назва Ліс чи Бір не має смислу (як, наприклад, в гідронімії болотистого Полісся не зустрінеш терміну "болото")," - стверджує В.Мельник. Член Всеукраїнської спілки краєзнавців броварчанин Василь Сердюк вважає, що Бровари виникли на роздоріжжі історичних шляхів сполучення ( розвилка доріг на Київ, Чернігів та Переяслав), які, на його думку, і дали нашому місту назву Бро Вари - "дозор роздоріжний". Краєзнавець Микола Барбон вважає, що назва Броварів походить від слова «броварка» - пристосування для виварювання селітри.

Точна дата заснування Броварів не відома. І хоча краєзнавець Дмитро Гамалій вважає, що нашому місту понад 870 років, достовірних документальних підтверджень цієї дати немає. А історію Броварів переважно ведуть від 1630 року. Хоча судячи з усього, наші Бровари набагато древніші. Скоріш за все, давніші документи, що містили свідчення про наше місто, просто не дійшли до нас, загубившись десь у мороці історії. Перша документальна згадка про Бровари – 2 серпня 1630 року у скар- зі митрополита Рутського на архімандрита Києво-Печерського Петра Могилу. «Історія міст і сіл УРСР» пише, що Бровари згадуються у 1628 році як володіння князя Яреми Вишневецького, його ж називають засновником Броварів. Проте ця версія не має під собою історичної основи – переконані дослідники історії Броварщини. На той час тут нараховувалося 46 селянських і 68 козацьких дворів. Селяни переважно займалися землеробством, а заможніші козаки – виноробством і пивоварінням. Бровари зазначені на мапі України французького інженера Гійома де Боплана, який перебував в Україні і Польщі у 1630-1647 роках. Це яскраво свідчить про те, що на той час Бровари уже були досить відомим населеним пунктом. З початком визвольної війни 1648-1654 років князь Вишневецький укріпив Бровари, зосередив тут великий добре озброєний загін. Але під ударами повстанців військо Вишневецького було змушене залишити містечко. У 1648 році створена Броварська козацька сотня, першим сотником якої був Федір Ведмідь. Козаки збудували у Броварах церкву святих Петра і Павла, про це свідчить напис на церковному дзвоні: «Року 1648 місяця октября сей дзвон до церкви святих Петра і Павла подан от казаков Броварських…». Сотня довго не проіснувала, оскільки Бровари стали належати Києво-Печерській лаврі, а за універсалом Богдана Хмельницького не дозволялося створювати козацькі сотні на церковних землях. Уже в той час Бровари були центром торгівлі, тут проходили ярмарки і базари, куди з’їжджався люд з навколишніх земель, привозили різноманітні товари. У 1668 році Бровари, як і Гоголів та інші населені пункти нашого краю, було зруйновано військами графа Шереметьєва. 1680 року Бровари разом зі всіма угіддями та навколишніми селами (Троєщина, Требухів, Дударків, Красилівка) гетьманом Іваном Самойловичем були передані Києво-Печерській лаврі.

У XVIII ст. у Броварах була церковно-приходська школа, її випускники могли продовжувати навчання у Києві. За документальними джерелами, «полку Киевского местечка Броваров сын священника Андрея Савицкого церкви Петра и Павла Лукиян Савицкий» навчався у Києво-Могилянській академії у 1766 році, а син священика Свято-Троїцької церкви Петро Захарієвський – у 1789 році. За наказом Петра І у 1703 році встановлено поштову дорогу з Києва до Москви, що проходила через Бровари. Як свідчать документи, містечко Бровари здавна було важливим шляхово-вузловим центром, через який «проходит масса разного рода лиц на богомоление в Киев и проезжают постоянно днем и ночью много промышленных и других людей». У 1723 році в нашому місті налічувалося вже 32 козацьких двори та 58 монастирських Києво-Печерської лаври. 1767 роком датується згадка про броварського отамана Назара Тонкого та осавула Григорія Бовтрука. Між броварськими козаками і київськими монастирями точилися постійні суперечки за землю та майно. Цікавою є скарга Лаври 1769 року на броварського отамана Івана Сидоренка про його самовільне захоплення монастирської комори. Скарги козаків на Лавру, а Лаври – на козаків продовжувалися все XVIII століття. Так, брати Бовтруки у 1771 році захопили монастирський ґрунт, а козак Мироненко витолочив конем монастирське жито. У 1776 році козаки Броварів подали скаргу Генеральному військовому суду про те, що Троїцький Больницький монастир Лаври хоче їх закріпачити. Після указу Катерини ІІ від 10 квітня 1786 року частина монастирських володінь, зокрема Бровари, перейшла у казенне відомство. За документами 1787 року на той час у Броварах проживало 487 мешканців – козаків і кріпосних селян, тут також знаходився маєток секунд-майора Кабатова.

До Броварів на ярмарки з’їжджалися люди з усіх навколишніх сіл і містечок. Базар був двічі на тиждень – у понеділок і п’ятницю. На базарах та ярмарках жителі сусідніх сіл продавали коней, овець, корів і волів, а також різний господарський реманент: вози, плуги, сохи, борони, лопати, відра, діжки. Із інших містечок приїздили дрібні крамарі зі своїм товаром. Із Козельця – купці, які продавали одяг і взуття, ковальські та ткацькі вироби. Неподалік базару, в районі сучасної «Розвилки», знаходилися заїжджі двори та шинок. З часом зростає роль нашого міста як транспортного центру – у 1817 році у Броварах була побудована поштово-кінна станція, яка була розташована на місці, де до недавнього часу діяв кінотеатр ім. Т Шевченка, а зараз функціонує РАГС. Станція у 1851 році мала вже 45 коней. У 1836 році розпочато будівництво шосе, що з’єднало наше місто і лівий берег Дніпра. Воно простяглося на 13 верст, керував будівництвом поручик Яків Соколиков. А з 1868 по 1870 рік у Броварах функціонував Київський залізничний вокзал. Таке активне будівництво доріг було спричинене тим, що через Бровари пролягала основна торгова дорога з Києва до Санкт-Петербурга і Москви.

Історія Броварщини XVII-XVIII ст. багата подіями, пов’язаними із перебуванням тут видатних людей Російської імперії та зарубіжжя – цариці Катерини ІІ, венесуельського політичного діяча Франсіско де Міранда, датського посла Юлія Юста, французького вченого-мандрівника Жільбера Ромма, французького дослідника Якопо де ля Фліза та багатьох інших. З 1802 і до 1923 року Бровари як волосний центр територіально та адміністративно були підпорядковані Остерському повіту Чернігівської губернії. У ніч з 7 на 8 серпня 1814 року у нашому місті трапилася велика пожежа, під час якої згоріла дерев’яна церковна дзвіниця Петропавлівського храму та загинуло 16 броварчан, серед них – козаки Тонкий і Гаврило Гвозданий із сином, які рятували церковне майно. На місці дзвіниці було збудовано капличку, що збереглася до 30-х років минулого століття. У 1823 році Петропавлівська церква була збудована на новому місці (тепер тут середня школа №1). У 1900-1902 році вона була перебудована і в такому вигляді дійшла до 1937 року, коли її остаточно знищили. Біля храму був цвинтар приходу. Свято-Троїцька церква у середині ХІХ ст. уже була в аварійному стані, тому у 1859 році їй збудували нове приміщення (нині на цьому місці сквер ім. Т Шевченка). Неподалік було встановлено пам’ятник царю Олександру ІІ.  Окрім цих двох церков у містечку був ще один храм – Вознесенський. Він знаходився коло Казенного болота. Розібрали храм у XVIII ст., а його книги та ікони передали до Троїцької церкви.

У 40-х роках XIX ст. Бровари і Броварщину декілька разів відвідав геній українського народу, відомий письменник, художник і громадський діяч – Тарас Григорович Шевченко. Знайомство Шевченка з Броварщиною розпочалося, коли майбутньому поету було 15 років, - тоді він разом з іншими кріпаками йшов услід за паном Енгельгардтом давнім поштовим шляхом через Бровари (Броварі), Димерку, Богданівку, Рудню, Семополки, Калиту. Відбувалося це весною 1829 року, зберігся запис про ті часи: "От Киева до Броваров, до устройства шоссе, дорога пролегала по болотистым и песчаным местам, так что в сухое время от глубоких и сыпучих песков, а в сырое от топких болот переезд был сопряжен всегда с большими затруднениями, а иногда и с опасностью". Вже будучи дорослим, Тарас Шевченко часто відвідував наш край, тут жили багато його друзів та однодумців. Як пише Володимир Гузій у своїй «Золотій очеретині», поет разом з Костомаровим шукав собі хату з садом у Броварах, адже тут відчувався незламний козацький дух, тут жили його друзі по Кирило- Мефодіївському братству, тут зберігся багатий фольклор, який надихав Великого Кобзаря на нові поетичні шедеври. Броварські подорожі Шевченка навіки закарбувалися у душі і знайшли відображення у його творах «Прогулка с удовольствием и не без морали», «Варнак», «Близнецы», «Сотник», «Катерина». Так, відгомін легенд про розбійників – борворів – відчувається у поемі «Варнак»: «Вийшов я з ножем в халяві з Броварського лісу». Звідси родом і перекази, що надихнули його на створення творів про бідолашну Катерину (поема «Катерина») та іншу Катерину – княжну Катрусю (повість «Княгиня»). Шевченко у своїй творчості максимально близький до історичних фактів, що під його майстерним пером набули яскравого живого повнокровного звучання. На реальних подіях ґрунтується поема «Сотник»: у Гоголеві сотникував у 1725 році Матвій Соболівський, який мав сина Петра. Старі люди пам’ятали і сотника, і його сина, та навіть показували місце, де стояла хата сотника – на розі Київського шляху і дороги Требухів – Гоголів — Димерка. Дослідники висловлюють гіпотезу, що Шевченко спілкувався в 40-х роках з онуком Петра, Павлом Соболівським, який і розповів йому цю історію, а у поемі «Сотник» Кобзар поєднав схожі перекази двох броварських родів – Соболівських і Бориспольців. У повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" є такі рядки: "С любовью принял лепещущих крошек старый Белогруд и распахнул свою синеполую рызу чуть-чуть не по самые Бровары". У повісті «Близнецы» згадується родовід сотника Сокири, багаті родички якого мешкали в Оглаві. На Броварщині відбувся арешт Шевченка, коли він повертався до Києва з весілля Костомарова на Чернігівщині. Перебуваючи на засланні у далеких краях, Тарас Шевченко неодноразово згадував і Бровари, і Оглав, і Козелець, і Переяслав, і річку Трубіж. 19 травня 1861 року жителі Броварів віддали останню шану Кобзареві: на місці сучасної «Розвилки» зупинялась траурна процесія з прахом Тараса Шевченка. Є свідчення про те, що брат Кобзаря Варфоломій спочатку хотів поховати поета у Видубецькому монастирі напроти Броварів.

Ремесла і ремісники

Станом на 1858 рік у Броварах було 239 дворів та 1271 мешканець. Друга половина ХІХ ст. характеризується пожвавленням економічного життя та багатьма реформами. Реформа сільського господарства та скасування кріпацтва у 1861 році, з 1863 року починають закладатися основи місцевого самоврядування (початки майбутнього земства) – такі основні віхи історії нашого міста того періоду. В цей час у Броварах виникають і перші промисли – у 1879 році будує канатну фабрику Сумароков, а через п’ять років — Шилін. У 1898 році міщанин Шперлінг відкриває «заведение по изготовлению прохладительных напитков», того ж року будує «заведение по изготовлению шипучих вод» міщанин Слободін. Схоже підприємство у 1907-1908 ро- ках відкриває міщанин Ейстрах. У той же час Д. Брикер створює «заведение по выделке колесной мази». На початку ХХ століття у нашому місті було три скотобійні. Міщанин Фейгін у 1901-1902 роках звів у містечку маслобойню. У 1904 році А. Янискор будує миловарний завод і завод з переробки кишок із салотопнею. У 1906 році І. Самойленко будує перший паровий млин на землі селянина Івана Сопільника, що давав добовий вихід борошна 700 пудів. Міщанин І. Ієрусалимський у 1907 році будує чавуноливарний завод, орендуючи землю у А. Пономаренка.

До початку ХХ ст. від Броварів до Києва ходили диліжанси. З 1912 року курсував мототрамвай Київ-Бровари з двигуном внутрішнього згоряння, проте вже у 1917 році через страйк залізничників рух мототрамвая було припинено. Власником управління Києво-Дарницького-Броварського мототрамвая було акціонерне товариство на чолі з київським мільйонером Апштейном. 1901 року Я. Беркович відкриває у Броварах аптеку, а в 1913 році ви- пускниця медичного факультету Київського університету З. Рубінштейн ві- дриває зуболікарський кабінет. З 1904 по 1942 роки у Броварах працював лікар Ісаак Фельдман. Він приймав пацієнтів у лікарні, що знаходилася на місці сучасної дитячої лікарні. Тепер там встановлено меморіальну дошку. У 1900 році в районі, де зараз розташована Київська птахофабрика, було закладено військовий аеродром, де проходили навчання авіаторів. У серпні 1913 року під час військових маневрів тут знаходилась третя авіаційна рота, якою командував полковник Боресков. У її складі були майбутні герої Першої світової війни - поручик М.Е.Крутень (1890-1917), військовий льотчик, який збив 20 німецьких літаків, а також повітряний ас поручик П.М.Нестеров (1887-1914) — перший у світі виконавець "мертвої петлі" — фігури вищого пілотажу. Бровари поступово розростаються. Є дані першого всеросійського перепису населення, який було проведено у 1897 році. Згідно цих відомостей, у 1892 році у нашому місті налічувалося 379 дворів, у 1895 – 450, у 1897 – 464. У 1877 році у Броварах проживало 3011 осіб, у 1897 – вже 4312 мешканців. Основними суспільними станами броварчан до 1917 року були: духовні особи, дворяни, купці, міщани, козаки, казенні селяни та військові. Козаки та казенні селяни об’єднувалися в товариства, що мали хлібні гамазеї та допомагали при потребі збіднілим членам товариства.

Голодомор 1932-33 років

Голодомор 1932-1933 років на Україні викликаний як економічними (колективізація сільського господарства), так і політичними причинами (намагання вищого керівництва СРСР побороти опір українського селянства, яке противилося колективізації). Тоді від селян забрали весь хліб, значну частину якого продали за кордон, а немало сховали. На випадок війни існували величезні зерносховища зі "стратегічним хлібом". Одне з них було в Броварах. Для боротьби з голодом ті запаси не використали. Основна маса сільського населення була позбавлена будь-яких засобів до існування. Архівні документи, газети і спогади селян свідчать, що в усіх місцевостях України поширилися подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів їжі: сухарів, картоплі, буряків, сала, солінь, фруктової сушки тощо - заготовлених селянами до нового врожаю. Конфіскація подавалася як кара за "куркульський саботаж" хлібозаготівель. Спогади очевидців малюють жахливу картину: голодні люди змушені були їсти їжаків, собак, котів. Траплялися навіть випадки людожерства... У Броварському районі від голоду найбільше постраждали села Зазим'я, Требухів та Соболівка. "За Першу та Другу світову війни, тобто, разом за 8 років село Соболівка втратило 42 особи, а лише за 10 місяців голодомору село недорахувалося 101 людини. Повністю вимерло 19 сімей. В інші місця проживання виїхало 28 сімей. За статистичними даними, у 1902 році в Соболівці та Парні (хутір) проживало 429 душ населення. За підрахунками, до кінця 1933 року в цих селах мало б нараховуватись до 630 душ населення. Тож виходить, що за період Голодомору в селі помер кожен шостий житель. Село й донині не змогло відродити людський потенціал, а в 1960-х роках потрапило до розряду неперспективних," - розповідає місцевий краєзнавець Василь Онопрієнко. Завдяки його ініціативі та підтримці тодішнього голови райвиконкому Євгена Томіна ще у далекому 1989 році в Соболівці було відкрито перший на Броварщині пам'ятник жертвам 1932-1933 років. Вже майже 20 років напис на мармуровій плиті нагадує відвідувачам слова Максима Рильського: "Народ, який забув своє минуле, не вартий майбутнього". Загальні демографічні втрати сільського населення Броварщини, враховуючи голод, виселення та міграції, становлять близько 10 тисяч чоловік. Лише згідно даних Книги пам'яті протягом 1932-1933 років на Броварщині померло від голоду 1177 осіб.

Село Бобрик — встановлено імена 30 загиблих від го- лоду, с. Богданівка – 56, с. Велика Димерка – 212, с. Гоголів – 194, с. Жердова – 5, с. Зазим'є – 49, с. Залісся – 8, смт. Калинівка – 15, с. Калита – 56, с. Красилівка – 5, с. Княжичі – 10, с. Літки – 23,   с. Літочки – 99, с. Мокрець – 9, с. Плоске – 8, с. Пухівка – 21, с. Рожни – 11, с. Рудня – 21, с. Русанів – 120, с. Семиполки – 7, с. Соболівка – 119, с. Требухів – 14, м. Бровари – 134. Мартиролог жителів м. Бровари - жертв Голодомору укладено за свідченням очевидців Мироненка П.А. (1922), Олексієнка В.А. (1922), Сафронової Р.М. (1924), записаними у 1993 та 2007-2008 рр. Овдієнко М.Г., Плахотнюк О.Л., Маринченко В.І., Мигулько Є.І. — співробітниками Броварського краєзнавчого музею.

СУЧАСНЕ ЖИТТЯ БРОВАРІВ

Сучасне життя Броварів Статистична довідка Населення Броварів – 93 536 осіб Жінок – 50 837 Чоловіків – 42 699 Територія міста – 3400 га Географічні координати - 31° с.д. та 51° п.ш. Бровари – місто обласного підпорядкування, адміністративний центр Броварського району Київської області. Місто розташоване на відстані близько 20 км на північний схід від околиці Києва. Площа міста 3400 га, що складає 3,2% від загальної території області, водні ресурси – 12га. Найвища точка міста — 138 м над рівнем моря — знаходиться на розі вулиць Київської та Лісової. Бровари мають вигідне географічне положення, багаті природні ресурси, потужний промисловий та науковий потенціал, характеризуються високим рівнем розвитку торгівлі, транспорту та зв’язку. Пристоличне розташування надає нашому місту багато переваг насамперед в економічному плані – близькість до великого промислового і транспортного центру приваблює багатьох інвесторів, поряд з цим у місті менше галасу і метушні. Через Бровари проходить автомагістраль «Київ — Санкт-Петербург — Москва» та міжнародна залізниця, яка з’єднує місто з Російською Федерацією і країнами Західної Європи. Бровари розташовані в епіцентрі густої мережі вітчизняних та міжнародних повітряних трас. Від київських аеропортів «Бориспіль» та «Жуляни» їх відділяють, відповідно, 30 та 45 кілометрів. Місто входить до Асоціації міст України. Клімат Броварщини – помірно-континентальний, у нас тепле літо та не дуже холодна зима. Бровари знаходяться на межі Чернігівського Полісся та Північної лісостепової області Дніпровської рівнини. З півночі та заходу місто оточене лісами, переважно хвойними. Через місто не протікає жодної річки, натомість є кілька невеличких озер. Флора та фауна нашого краю відрізняються різноманітністю. На Броварщині поширені такі гірські породи як глина і пісок (використовуються у будівництві), торф (паливо та добриво). У лісовому масиві Броварського лісництва можна добувати мінеральні води на зразок «Миргородської» та «Куяльника».

 

Релігійне життя

Щоб розповісти про сучасне релігійне життя у Броварах, слід спочатку згадати історію. Адже перший храм — церкву святих Петра і Павла — у нашому місті побудували козаки ще у далекому 1648 році. Про це свідчив напис на церковному дзвоні: "Року 1648 месяца октября сей дзвон до церкви Святих Петра и Павла подан от козаков Броварских..." Була в Броварах також церква Святої Трійці, заснована Києво-Печерською лаврою, і храм Вознесіння, збудований також Лаврою у 1762 році (місцезнаходження його і подальша доля невідомі). Плани церков не збереглись. 1999 року велику пошукову роботу на місцезнаходженні Петро-Павлівської церкви провів відомий броварський краєзнавець Василь Сердюк.

У 1937 році в Броварах під час антирелігійної кампанії радянською владою було знищено Петро-Павлівську (знаходилась на місці нинішньої будівлі прокуратури) та Троїцьку церкви (на місці нинішнього парку Шевченка). Вже під час Великої Вітчизняної війни на окупованих територіях люди починають повертатися до релігії. Створювалися церковні громади, відбувалися богослужіння. Зокрема, у Броварах на початку 1942 року віруючим було дозволено відкрити церкву. Для цього було використано сарай, що раніше належав машинно-тракторній станції (МТС). Церква проіснувала аж до 1949 року. У 1943 році, після визволення нашого міста від фашистів, одна з віруючих, мати страченого окупантами броварчанина Івана Тонкого, віддала частину власної садиби під побудову нової церкви - Свято-Троїцької. До 1991 року в Броварах була лише одна церква - на околиці міста, поблизу контори радгоспу ім. Кірова. На початку 1990-х років починається відновлення старих церков і будівництво нових. Виходять з підпілля та реєструються християни- баптисти, християни Віри євангельської та інші релігійні громади. У Броварах діючої Троїцької церкви вже замало для задоволення потреб новонавернених віруючих, і постає питання про відкриття нової церкви.

1991 року відбулося освячення митрополитом Київським Філаретом хреста на місці будівництва храму св. Петра і Павла. У 1992 року у нашому місті з'являється перша парафія Української православної церкви Київського Патріархату (УПЦ КП), що була розташована на житловому масиві "Пекарня". У 1993 році відкривається храм на честь ікони Божої Матері "Скоропослушниці", освячення якого відбулося 25 травня 1998 року. У тому ж році почала діяти церква на честь Св. Дмитрія Ростовського в мікрорайоні "Південний". 23 грудня 1999 року відбулося урочисте закладення першого каменя храму Св. апостолів Петра і Павла на місці знищеного в 1937 році.

ІСТОРІЯ СВЯТО-ПОКРОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Сталося так, що в нашому місті до 2000 року не діяв жодний храм Київського патріархату. Нарешті, 14 березня 2000 року, відбулися установчі збори громадян міста Бровари, які заснували релігійну громаду Української Православної Церкви Київського Патріархату парафії Покрови Пресвятої Богородиці. Настоятелем парафії призначено священика Ростислава Дударенка. Головою парафіяльної ради обрано Миколу Григоровича Лисенка, котрий і ініціював проведення установчих парафіяльних зборів.

Коли постало питання про назву церкви, то несподівано прийшло рішення — Покрова Пресвятої Богородиці.

Мабуть, це була несподівана згадка про ікону Діви Марії, що зберігалася в родині Лисенків на Вороніжчині понад сто років. Перед висилкою на Сибір її єдину зумів сховати дід Миколи Григоровича Андрій Павлович. Там він виміняв за неї пів буханця хліба, і коли діти, вмирали від голоду, він урятував їх, даючи їм щодня по скибочці. Сам невдовзі помер.

За короткий термін релігійну громаду зареєстрували і парафія почала свою діяльність. Міська влада і особисто міський голова І. 3. Петренко прихильно поставилися до нашої церкви. Складне питання розміщення храму Покрови Пресвятої Богородиці нарешті вирішено. Отримано дозвіл на проведення пошуково-розвідувальних робіт для будівництва храму в центрі міста по вулиці Гагаріна, 22а. Проведена топографічна зйомка ділянки,
зібрано необхідні документи.

Навесні 2001 року на місці побудови храму на кошти, виділені міським головою та за матеріальної підтримки Броварського комунгоспу (начальник В. І. Степанов) було встановлено хрест, і 24 квітня його освятив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. За два літніх місяці 2001 року на ділянці, де має постати храм, на кошти, виділені Святійшим Патріархом Філаретом, зведено каплицю. Служба в ній почалася з 21 жовтня, а в неділю 11 листопада вже за настоятеля священика В`ячеслава Стрельцова каплиця була освячена Святійшим Патріархом Філаретом. У ній проводяться регулярні богослужіння, кількість парафіян зростає. Почався благородний процес надання церкві спонсорської допомоги. Окрім уже названих, на потреби розбудови церкви також виділив Садовий центр «Далас» (директор С. І. Липко), деякі депутати Броварської міської ради, голова Броварського Руху М. Ф. Бунь і голова районної організації Українського Народного Руху М. В. Яницький. Жертвують по своїй можливості й інші прихожани на розбудову нашої церкви.

У грудні 2003 року настоятелем парафії призначено Святійшим Патріархом Філаретом протоієрея Михаїла Лесюка, котрий з 2005 по 2008 роки звів новий храм в стилі українського барокко: довжина - 25м., ширина – 17м., висота з хрестом – 30м., хрестовидна форма, двокупольний, оскільки дзвіниця з`єднана з храмом.

Весь 2004 рік пішов для зібрання всіх документів та погодження проектної документації у всіх необхідних інстанціях. Проект нового храму був розроблений проектним інститутом «УкрНДІпроектреставрація» та головним архітектором Стеценком М. А.

Освячення наріжного каменя для будівництва нового храму, на запрошення настоятеля парафії, звершив 19 травня 2005 року Святійший Патріарх Філарет.

19 липня 2005 року почалися перші будівельні роботи щодо влаштування фундаменту нового храму. Будівельні роботи вела генпідрядна організація «ВАТ « Фірма Теплицьтехмонтаж».

Протягом 2005 – 2006 років возводилися стіни храму . 14 жовтня 2006 року  у суботній день престольного свята парафії після святкового богослужіння відбулося освячення церковних дзвонів секретарем Святійшого Патріарха Філарета ієромонахом Федором (Бубнюком). Після урочистого освячення ще довго лунала неповторна, така дорога кожному українцю мелодія дзвонів церкви Покрови Пресвятої Богорордиці.

У лютому 2007 року відбувся монтаж куполів. Протягом 2007 року відбувалися фасадні  та внутрішні роботи, а також влаштування іконостасу тернопільськими різблярами. 7 січня 2008 року на свято Різдва Христового з благословення СвятійшогоПатріарха Філарета відбулася перше богослужіння.

Розпис храму у 2008 році звершили іконописці львівської школи майстрів на чолі з Ігорем Леськовим.

12 жовтня 2008 р. у недільний день новозудований храм відкрив свої двері. Урочисту службу освячення престолу і храму відслужили Святійший Патріарх Філарет та преосвященнійший Димитрій архиєпископ Переяслав-Хмельницький за участю багатьох священників в присутності великої кількості радісних парафіян.

Одночасно з будівництвом церкви на подвір'ї парафії йшла робота зі спорудження  пам’ятника жертвам голодоморів. Замість тимчасового дерев'яного хреста, поставленого Броварською адміністрацією ще у 2006 р., у 2008 р. було споруджено Меморіал — чорний хрест і скорботна жінка з умираючою дитиною на руках. Долучився до цієї благородної справи своїм грошовим внеском українець Микола Самійлович Залозний, закинутий життям у далеку Австралію.
Працюючи в еміграції простим робітником і таксистом, усе життя збирав кошти і заповів їх на спорудження Меморіалу. Історія його життя відображає долю мільйонів українців, закинутих у різні країни світу.

Залозний Микола Самойлович народився 1:5 лютого 1921 р. в с. Княжичі Броварського району в заможній селянській родині. За давніми переписами, Залозні входили в число перших 67 родин села. Батько, Залозний Самійло Семенович, 1982 р. н., воював на фронтах Першої Світової війни, а повернувшись додому, одружився з односельчанкою Марією Іванівною, 1902 р. н. У молодій родині народився первісток Миколка, потім ще шестеро діток. Дружна родина працювала на своїй землі, дбала про своє добро.

У 1930 р. обидві родини Залозних були розкуркулені і загнані в колгосп, а в голодні 1932 — 1933 рр. дід Семен помер від голоду. Непримиренний Самійло Семенович мав мужність виказувати незадоволення діями «рідної» радянської влади, за що 4 вересня 1937 р. був заарештований НКВД за «антирадянську пропаганду». Розстріляний, вірогідно, в Жовтневому палаці м. Києва 23 жовтня 1937 р. і заритий, за даними пізніших досліджень, у Биківнянському лісі. Тридцятий'ятирічна Марія із сімома дітьми на руках залишилася сама і годувала дітей на колгоспні трудодні.

П'ятнадцятирічний Микола, син «ворога народу», після 7-го класу був змушений покинути школу, йти на роботу в колгосп і допомагати мамі по господарству. У лютому 1941 р. двадцятирічного Миколу забрали в армію, і невдовзі він опинився на західному кордоні у кривавому вирі війни. Незабаром їхня частина потрапила в оточення, і молодий солдат став полоненим німецької армії. Можна собі уявити, що пережив Микола і тисячі таких як він — за колючим дротом, під вітром і дощем, на голій землі, на снігу, на морозі, майже без харчів! Відморожені ноги, рабська праця, знущання...

Друзі по неволі допомогли вилікувати ноги. Опинився в Італії на тяжких роботах. Наприкінці 1944 р. був визволений з полону англійськими військами й отримав статус переміщеної особи. Після закінчення війни перед 24-річним Миколою Залозним постало питання: що далі? Зв'язку з рідними немає, повертатися додому сину «ворога народу», та
ще й колишньому полоненому означало відразу ж потрапити в Сибір. Вирішив залишитися на Заході і змінити прізвище, щоб убезпечити рідних від репресій. Попереду — вигнання, невідомість, поневіряння. З групою українців тепер уже не Микола Залозний, а Френк Ставицький, попадає в Ірак, де працює на тяжких роботах майже сім років.

У грудні 1950 р. група переміщених осіб, а з ними і Микола-Френк, подалися аж в Австралію, де Микола й осів назавжди. Жив одинаком, родини не завів, австралійського громадянства не прийняв. Збудував власний будинок на околиці Сіднея, працював робітником і тривалий час — таксистом.

Довгі роки Микола не мав зв'язку з Україною — боявся нових репресій щодо своїх рідних. Мовчала й родина Миколи в Україні — мама, брати і сестри. Бо не знали долі не тільки Миколи, а й заарештованого у 1937 р. батька — Самійла Семеновича. Нарешті у 1967 р. прийшло повідомлення про реабілітацію батька, а в грудні 1970 р. — відповідь Червоного хреста, що М. Залозного знайдено в Австралії. Цей зв'язок було поновлено аж 1976 р. на настійне прохання мами, яка, надірвана тяжкою працею, того ж року й померла.

З настанням Незалежності України контакти було відновлено, зав'язалося листування, з якого стало відомо чимало фактів невеселого емігрантського життя Миколи Залозного (Френка Ставицького). Не можна без болю в серці читати листи цієї одинокої літньої людини до рідних на свою батьківщину!.. У них страждання, плач, туга за всім втраченим, за своїми рідними, за красою рідної землі. На пам'ять про закатованого батька Микола Самійлович посадив тополю на своєму подвір'ї і плекав її до кінця своїх днів.

У 1999 р. з України до Австралії приїхало подружжя Дмитро та Ольга. Вони поселилися на одній вулиці з Миколою Самійловичем, познайомилися з ним, зустрічалися, допомагали, встановили тісніші контакти з сестрою Марією Самійлівною, що живе в Броварах, та з іншими членами родини Залозних.

Помер Микола Самійлович 28 березня 2007 р. у віці 86 років. Раптова смерть застала його на своїй вулиці біля газетного кіоску, куди вийшов купити газети.

Прах Миколи Самійловича було надіслано з Австралії в Україну і З0 липня 2007 р. підзахоронено на могилі його мами в с. Княжичі.

20 жовтня 2008 р. в Броварах на подвір'ї церкви Покрови Пресвятої Богородиці було урочисто відкрито, за заповітом Миколи Залозного, Меморіальний знак жертвам голодоморів і політичних репресій. Встановлена Меморіальна дошка сподвижнику-жертводавцю. Також, слід сказати, що з 2005 року при храмі активно діє недільна школа.

Настоятель Свято-Покровської парафії м. Бровари,
благочинний Броварського району  прот. Михаїл Лесюк.

Дизайн :
Статистика

Copyright © 2010 - 2013 Всі права захищено!

Київські єпархіальні відомості

online-часопис Переяслав-Хмельницької єпархії УПЦ Київського Патріархату