Вівторок, 24 жовтня 2017, 03:15:34

Броварська земля – це історія і сьогодення. Вона сива за віком, бо достеменно відомо, що ще з давніх-давен тут осіло жили, господарювали, творили унікальну культуру, духовність, боронилися від ворогів наші далекі предки.

Броварський район утворено 7 березня 1923 року Постановою Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету. До 1923 року Броварський район Київської області входив до складу Остерського повіту Чернігівської губернії, яка була утворена у 1802 році.

 Географічно район розташований в північно-східній частині Київської області. На півночі межує з Козелецьким районом Чернігівської області, на сході – з Бобровицьким районом цієї ж області, на півдні – з Баришівським і Бориспільським районами Київської області, на заході – з Вишгородським районом Київської області.

Територія краю належить до басейну Дніпра, найбільшої річки України, яка, протікаючи з півночі на південь Київщини, поділяє її на лівобережну ( де розташований Броварський район ) та правобережну частини. Найбільша притока Дніпра, яка протікає через район – Десна; довжина її в межах району понад 40 км. Ріка використовується для судноплавства, є одним із основних джерел забезпечення питною водою Броварів і Києва. Водні ресурси району представлені також річками Десенкою, Любичем, Трубежем, Красилівкою, Смолянкою та іншими, а також невеликими озерами та ставками , яких понад 150. Лісові масиви  Броварського району займають площу близько 17 тис. га.  

На нинішній мапі Броварщини налічується 45 населених пунктів – сіл, селищ, хуторів. Кожен населений пункт має свою історію, про один із них я хочу розповісти, а саме про село ЛІТКИ, в якому я проживаю і служу в Свято-Покровському Храмі Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Згідно з «Статистично-історичним описом Чернігівської єпархії » Літки засновані у 1128 році зятем Володимира Мономаха Всеволодом Давидовичем, сином чернігівського князя. Перше літківське поселення виникло традиційно: на острові – підвищеному місці, яке не затоплювалося водою під час повеней. Сліди цього давнього поселення знаходять між Літками і Парнею. У північній частині Літок знаходиться сільський куток Дарниця, місце сплати данини в колишні часи. З літописних джерел відомо, що сівер платила київським князям легку данину. Один з місцевих переказів  доніс до нас згадку про опір, вчинений жителями села татарам.

Перша відома згадка про Літки в письмових джерелах датується 1393 роком, а «Історія міст і сіл УРСР» датує першу письмову згадку про Літки 1426 роком. У післятатарський період  Літки формується, як замкове село остерського городка чи замку. У ньому поселяються бояри і дрібна шляхта. Володарем Літок у 1541 році став князь Фрідріх Глібович за привілеєм польського короля Жигимонда Августа. Князь Фрідріх із 1544 по 1555 рр. був київським воєводою. Пізніший період історії Літок позначений земельними конфліктами внаслідок чого виникають нові поселення – кутки: Почаїв , Шлях, Майдан, Курган. Літки стають Великими Літками.

Назва Літки, за переказом, походить від того, що тут на найкращих лугах влітку випасали худобу остерського князя. У перших письмових згадках про це поселення була Олетковичі, Летковичі. У середині XVII ст.. Літки називаються в письмових джерелах «Лєтковичі Вєлікіє». У цей час уже були літківські кутки: Почаїв, Стариче, Буслівка, Колода, Тирси, Курган, Шлях, Базар, Майдан, Корчі, Дарниця. У середні віки Великі Літки  -- класичне  міщансько-боярське містечко зі специфічним міщанським укладом життя, схоже на тогочасні міста феодальної Європи. Тут процвітають цехове, торгове, церковне життя. Міщани дотримуються одвічних традицій.

 В основі літківської торгівлі лежить давнє чумацтво, торгівля сіллю. Так, нащадки боярсько-дворянської родини Солонин розбагатіли на торгівлі сіллю. Є свідчення, що протягом ХVI-XIX ст.., аж до появи залізниць, саме літківські чумаки їздили в Крим і Коломию. У Літках збереглися чумацькі вози і чумацький фольклор.    

Торгівля сіллю і дарницькі полюддя поклали початок літківським ярмаркам на Київському базарі. Перехід під польську юрисдикцію відкрив дорогу українським товарам на ринки Польщі і Європи. Особливим попитом користуються матеріали переробки лісу. Виникають ремісничі цехи, сільські кутки: Тирса, де пильщики пиляли ліс і тирса лежала по дворах; Колода, де були склади з товарним лісом; Корчі, де валяли ліс. Майдан, Дьогтярка, Гута теж були місцями переробки деревини. Великий попит мали також дьоготь і смола. Вся територія нинішньої Броварщини вкривалася димами. Знищувалися предковічні ліси, пущі, діброви, березняки. У Літках постають десять середньовічних ремісничих цехів, що живуть за законами братства. Майже всі літківські прізвища походять від цехових професій.

У 1660 році Літки, згідно із грамотою царя Олексія Михайловича, переходять у володіння Видубицького монастиря.

Історія Літок пов'язана з життям церковного подвижника Василя Григоровича-Барського. Його книга «Подорож до святих місць », видана в Санкт-Петербурзі в 1771 році, була настільною книгою в кожній знатній українській родині. БратВасиля --  Іван Григорович-Барський – відомий архітектор, автор архітектурних проектів церков у Києві, в селі Лемешах, у місті Козельці та інших. Їхній батько Григорій одружився в селі Літках з дівчиною Марією. Отже, мати знаменитих братів – корінна літківська міщанка. Пізніше сім'я Григоровичів переїздить до Печерської слободи. Батько Григорій був купцем, а можливо літківським чумаком. Ця пристрасть до чумакування передалася Василеві. Половину свого життя – 24 роки він провів у мандрах.

Збереглися деякі історичні документи про містечко Літки: церковні документи Видубицького монастиря, судові справи. В інституті рукописів НАНУ зберігається збірник актів про Літки. У названих джерелах знаходимо описи топонімів літківської околиці, датовані 1639 роком.

У 1661 році монахи подають реєстр монастирських рибних озер. За даними ревізії 1784 року Літки за кількістю населення поступалися лише Гоголеву. Тут налічувалося 186 дворів, але вже в 1858 році залишається 126 хат. Безумовно великі збитки завдала повінь.

Ремісництво в Літках процвітає і в XIXст., і аж до 30-х рр.. ХХ ст., до колективізації. Майстрів у Літках завжди було багато і різного фаху. Відомо чотири покоління (з 1830 року) родини Шевченків, літківських художників, які розписували церкви. Не виключено, що літківський художник Шевченко міг зустрітися з Тарасом Шевченком. Газета «Літературна Україна» писала про перебування Тараса Шевченка в Літках в 1847році. Літківські селяни ще в 30-ті роки розповідали про перебування в Літках улітку 1843 року Тараса Шевченка разом з Платоном Бориспільцем.

Перед революцією літківці часто виїздили на сезонні роботи  « в степ », на плантації цукрових буряків, до Бобровиці.

Електричне світло на Броварщині найперше загорілося в Літках. Ще до революції літківці купили в Німеччині за два вагони зерна парову електростанцію, привезли і запустили її. Слава літківських майстрів-ремісників була великою. Саме чоботарі літківської трудової артілі у 1911 році подарували від Остерського повіту дитячі чобітки власної роботи насліднику російського престолу сину Миколи ІІ--Олексію. Літківці ж вручили царю чобітки і рушник з вишитим написом «Боже, царя храни».

Весна 1920 року прийшла в село з тривогами і неспокоєм. Влада забирала у селян землю і душила їх поборами. Більшовики все тугіше закручували гайки воєнного комунізму. Село ненавиділо їхній режим. З війни до Літок повернулися колишні фронтовики, які принесли з собою вогнепальну зброю. Вони і подали ідею створити в селі підпільний військовий комітет, метою якого було повалення в селі радянської влади. В Україні тоді для повстанців складалася сприятлива військово-політична ситуація. Звільняти від більшовиків українську територію ішли дві українські дивізії під загальним керівництвом Симона Петлюри. Ось на них і покладали свої надії літківські повстанці, які вже свій військовий комітет перетворили у повстанський. На чолі повстання стояв 40 - літній легендарний місцевий ватажок Трохим Король. Це був розумний, освічений український інтелігент-патріот.

Події розвивалися бурхливо. Більшовицька армія панічно втікала з Правобережної України. Один із поважних очевидців писав, що коли поляки в'їхали до Києва, то більшовики, мов ошпарені залишали столицю. Та трапилося непередбачене: поляки не стали форсувати Дніпро і далі на схід гнати більшовицькі війська. Це дало змогу Червоній армії перевести дух і всі свої сили кинути на придушення селянських повстань. Вранці 10 травня до Літок прибув невеликий кінний загін більшовиків. Вони почали вимагати негайно подати їм 120 запряжених підвід. На майдані біля церкви відбувся мітинг-сходка, на якому виступали сільські вожаки. Всі зійшлися на думці: підвод не давати, а село боронити до останнього подиху. В обороні Літок взяли участь понад 600 мешканців села. Серед них були чоловіки, молодь, жінки і навіть діти. З першими сутінками на дорозі з'явилася більшовицька кіннота, повстанці відкрили вогонь. Більшовицький загін зазнав значних втрат. Вранці наступного дня на Літки посунула 7-а стрілецька дивізія, почався запеклий бій. Село горіло, повсюди рвалися снаряди і йшли жорстокі рукопашні сутички. Та сили були нерівні. На озброєнні повстанців було 70 одиниць вогнепальної зброї та один кулемет. Повстання було потоплено в крові, у полон більшовики нікого не брали, поранених розстрілювали на місці. Керівник повстання  Трохим Король зник. Він таємно навідувався в село. У лютому 1922 року ЧК вистежило і арештувало Короля, на суді він поводився достойно, усю вину брав на себе. ЧК не забувало про літківців, їхня справа не обмежилася розстрілами 1920 та 1923 рр. У 1937 році було проведено ще один масовий арешт літківців за заготовленими списками.

Вміння і знання майстрів-ремісників за радянської влади виявилися непотрібними. Усіх майстрів загнали в колгосп. Єдине що нагадувало про колишню славу літківських ремісників, -- водяний млин, який працював до 1952 року. Так у Літках було знищено специфічну містечкову культуру  побуту і виробництва. Містечко Літки стало селом. 

В червні 1924 року утворилася промартіль « Текстиль експорт ». Колектив артілі, в тому числі ткачі, вишивальниці виготовляли художні вироби на експорт в Італію, Німеччину, Францію. В обмін держава отримувала необхідні верстати й обладнання для індустріалізації. Основний асортимент того часу – скатертини, ткані плахти, чоловічі сорочки та жіночі блузи. В артілі, крім літківців, працювали жителі навколишніх сіл. У Димерці було створено 6 бригад. Усі вони були зорганізовані в одну артіль і приєднані до Літок. У 1938 році промартіль була перейменована в артіль « 8 березня». Великих збитків зазнали виробничі об'єднання під час окупації села: були пограбовані і спалені приміщення, загинуло багато працівників. Після війни артіль відновила свою роботу, за кошти вступних і пайових внесків були побудовані виробничі корпуси, придбане обладнання.

У 1926 році рибалки заснували своє товариство. Трохи пізніше були утворені: товариство кравців ім. Котляревського, ткацько-трикотажне – « Поступ », артіль       ім. Шевченка з виготовлення сіток, лозових виробів. Красиві меблі з лози, різної форми корзини користувалися великим попитом у населення навколишніх сіл та Києва. Також працювало кустарно-промислове товариство ім. Левицького, яке виготовляло взуття. Його конкурентом було товариство « Чоботар ».

Земельні відносини впродовж усього історично фіксованого часу складалися у селі непросто. Можновладці землі дарували і передаровували своїм прибічникам, тривали безкінечні судові процеси між сусідами, часто траплялися захоплення земель сильними володарями. Деякий час село належало Видубицькому монастирю (грамота царя Олексія Михайловича, 1660 р.), а в 1786 році передане в казенне відомство і згідно з ревізією 1787 року мало 602 « казенних людей ». Після скасування кріпацтва в 1861 році почався продаж землі. Ціна десятини землі весь час зростала, тому зростало й розшарування селян: селяни-господарі прикуповували грунти, а незаможники продавали свою землю.

По закінченні громадянської війни було утворено ТСОЗ (товариство по спільному обробітку землі). Його члени вирощували сільськогосподарські культури. У 1927 році був прийнятий Статут сільськогосподарської артілі, за яким потрібно було об'єднати всю землю, якою користувалися члени ТСОЗу і розпочати будівництво колективного господарства. У 1929 році на початку масової колективізації для колгоспу в центрі села були виділені кращі землі під забудову.

Відомо, що січень і лютий 1930 року – це час найбурхливішого зростання колгоспів. В цей час у Літках було організовано ще 5 колгоспів на кутках: Колода, Дарниця, Базар, Буслівка, Хутір. Проте був порушений принцип добровільності. Організаційно-роз'яснювальна робота серед селян часто підмінялася грубим адмініструванням і насильством щодо середняка. Добровільність вступу в колгоспи замінювалася примусом під острахом « розкуркулювання », позбавлення виборчих прав тощо. На початку 1931 року всі 6 колгоспів були об’єднані в два. Вони були економічно міцними господарствами, мали капітальні приміщення, велику кількість худоби. Кожен колгосп мав по три автомашини. Колгосп «Ясний промінь» за власні кошти придбав парову машину, яка працювала на дровах. Її встановили біля річки Любич і вона виробляла електроенергію. Уже в 1936 році колгоспи села були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. У багатьох селян на грудях з'явилися медалі виставкому, як нагороди за сумлінну працю.

На красиве село Літки, що розкинулося на берегах тихоплинної Десни чорною хмарою у червні 1941 року насунули фашистські орди. Горем і болем увірвалася війна у кожну сім'ю. Понад 800 літківчан пішли захищати Вітчизну – одні в лавах Збройних Сил, інші в партизанських загонах. У навколишніх селах діяли партизанські групи загону ім. Юрія Коцюбинського, навіть у лісах Білорусії партизанили громадяни села Літки. На фронтах Великої Вітчизняної боролися з ворогом і жінки села – медсестри. У вересні 1943 року частини радянського війська, переборюючи жорстокий опір фашистів вступили на територію Київської області, місто Бровари було важливим опорним пунктом ворога на підступах до Києва. 21 вересня цього ж року радянські воїни визволили село Літки після двох років фашистської окупації. Сюди ( на Лютізький плацдарм) направляється 5-й гвардійський танковий корпус генерал-лейтенанта Кравченка із завданням форсувати Десну. Було вирішено переправитися через річку вбрід у районі в пристані Літок, де глибина річки Десни сягала до двох метрів. Танкісти-гвардійці першими у світовій практиці здійснили перехід по дну річки на необладнаних машинах. Літківці активно допомагали бійцям-саперам у будівництві дерев'яного мосту біля пристані. Тієї холодної осені вдень і в ночі, часто по шию у воді, працювали люди. І добротний міст через Десну було споруджено вчасно. Це була велика допомога військам, які поспішали на Лютізький плацдарм, щоб звільнити нашу землю від фашистів.

В уцілілих будинках школи та дільничої лікарні був розміщений госпіталь, куди перевозили тяжкопоранених з-під Києва, де точилися затяжні бої. Багатьох не вдалося врятувати… 197 бійців та командирів радянської армії різних національностей поховані на центральному кладовищі. Багато батьків, братів і сестер не повернулися у свої сім'ї. У центрі села по вулиці Шевченка, височить обеліск мужності і героїзму.

Біля його підніжжя лежать чотири пам'ятні плити, на яких викарбувані 597 прізвищ літківців, котрі полягли в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни.

Пам'ятник невідомому солдату.

У 1942-1943 рр. близько 200 юнаків і дівчат села гітлерівці погнали в Німеччину на каторгу. Під час окупації фашисти пограбували добро двох колгоспів, промислових артілей, рибколгоспу, школи, лікарні. Відступаючи під ударами наших військ, ці розбійники перетворили село в купи цегли та згарища. 19-20 вересня 1943 року вони пустили за димом 840 житлових будинків. Спалили приміщення середньої школи, діючу церкву.

Після визволення села, його жителі почали відбудовувати колгоспне та своє власне господарство. Держава надавала допомогу будівельними матеріалами. Активно включились у відбудову села ветерани війни. Важко доводилося обробляти землю, але все ж дістали частину тяглової сили і сільгоспмашин. До об'єднання колгоспи збирали низькі врожаї, а коли об'єдналися відбулися суттєві зрушення. Це дало змогу підняти оплату праці робітників, розширити капітальне виробництво. У колгоспі діяв цегельний завод, який виробляв цеглу-сирець та випалював її.

У 1958 році був закладений фундамент під будівництво будинку культури на 500 місць, спорудження якого закінчено радгоспом « Літківський » у 1964 році.

Радгосп «Літківський » був утворений з об'єднаних колгоспів у 1963 році. Це багатогалузеве господарство овоче-молочного напрямку, озброєне потужною технікою, щороку збирало високі врожаї і домагалося високої продуктивності тваринництва. Колектив радгоспу налічував близько тисячі  робітників та інженерно-технічних працівників. Також активно запрацювала фабрика художніх виробів ім. Т.Г.Шевченка. Багато продукції виготовлялося і реалізовувалося на швейній фабриці Київського виробничого  об'єднання « Юність».  

Для трудівників села були створені умови для високопродуктивної праці, відпочинку, також була розбудована середня школа.

На кошти сільради був побудований будинок вчителя. До послуг населення – їдальня, пекарня, приймальні пункти і майстерні побут комбінату. У 1982 році радгосп « Літківський » збудував дитсадок « Сонячний», який у 1990 році було передано в комунальну власність села. За останні роки почав активно розвиватись малий бізнес. У селі це набуває особливого значення і неабиякої ваги – нові робочі місця для жителів села та прибуток до місцевого бюджету.

На більшості вулиць побудовані дороги з твердим покриттям. За сприяння сільського голови – Л.А. Пінчук на площі Перемоги обладнано парк  відпочинку з дитячим майданчиком, а також в 2008 році встановлено пам'ятник жертвам голодомору 1932-1933 рр.

Здавна славиться своїми талантами літківська земля. При будинку культури працює ансамбль « Молодиченьки », дитячий танцювальний колектив. Ці колективи знають не тільки в селі, але і у районі.

Освіта

Як відомо колись освітою селян опікувалися мандрівні дяки. Про те, що українські селяни вміють читати, писав Павло Алепський у 1652 році. З перепису 1767 року видно, що в селі була школа, де  дяк навчав п'ятьох  учнів. Тривалий час при Свято-Миколаївській церкві працювала церковно-приходська школа; у 1873-1874 рр. функціонувала народна чоловіча школа, потім двокласне училище для хлопців, а з 1893 року – і жіноче церковно-приходське училище. Після громадянської війни запрацювала трудова школа для подолання неписьменності серед дорослого населення та молоді. Цехи створювали свої класи для підготовки кваліфікованих робітників (лозоплетіння, столярної справи, ткацтва, вишивки). Загальноосвітня школа в 1935 році набула статусу середньої, у якій, до речі, став працювати вчителем Михайло Панасович Стельмах – відомий український письменник, ім'я якого носить школа. Учителював тут і письменник Яків Качура. Ця школа подарувала державі багатьх освічених і творчих людей різних професій, громадських діячів. На даний час у школі навчається близько двохсот учнів нашого села та сусідніх сіл.

Братська могила

Вони впали, щоб ми встали,

Вони вмерли, щоб ми жили,

Вони відійшли, щоб ми прийшли,

Вони в могилу зійшли,

щоб нас до життя піднести.

Сьогодні люди почали переглядати духовні цінності. І вже не тільки 9 травня збираються біля могил загиблих, а з ініціативи активістів вирішено відродити безіменну братську могилу похованих у 1918 році воїнів-петлюрівців. На кутку Дарниця, поруч із кладовищем, за козацьким звичаєм, насипали курган, встановили тимчасовий металевий хрест, а також обсадили місце поховання калиною та барвінком. Навесні 1996 року літківці вперше віддали данину пам'яті воїнам-петлюрівцям. Основні заходи вирішено проводити в день бою, 29 січня. У 2001 році на мітингу відбулося відкриття та освячення гранітного козацького хреста. У мітингу взяли участь народні депутати, зокрема голова Народного Руху України. На жаль, жодного прізвища, похованих у цій братській могилі воїнів, встановити так і не вдалося. Кожного року в пам'ять загиблих воїнів, в січні, на братській могилі служиться панахида та відбуваються урочисті вшанування борців-героїв. Ці заходи організовуються  місцевою та районною владою.

Церковне життя у Літках.

Літки ведуть початки свого заснування від 1128 року. Перша письмова згадка про них після татар, датується 1392 роком. Літки значно давніші за Димерку, а Димерська церква відома від 1560 року, тоді вже при ній проводився церковний літопис. Однозначно можна припустити, що Літківська церква древніша за Димерську. А вже  в середині XVII століття церква була у кожному селі.  

Звичайно, це були українські церкви, бо ні в Литовській Русі, ні за Польщі, впливу Москви на церковні справи в Україні не було ніякого. Типова православна українська церква у кожному селі була центром духовного життя. При церквах дяки вчили дітей грамоти.

У середні віки Літки були типовим середньовічним містечком, де функціонували ремісничі цехи ткачів, чумаків, різників, шевців, теслів, мірошників. Ремісники були об’єднані у церковне братство, мали братську школу. Це давнє громадське об'єднання було при Свято-Миколаївській церкві, де братчики тримали всю скарбницю. Цікаво, що братчики мали при церкві свій статут, тут відбувалися їх збори і відзначались свята і обряди. Православіє того часу містило в собі багато язичницьких звичаїв. Так, відомо, що в ці часи відбувався язичницький обряд ношення «золотої очеретини » під час цехових свят. Це залишок язичницького релігійного культу, проте сама «золота очеретина» ретельно зберігалася у вівтарній частині Літківської церкви .

Давня Літківська церква увійшла в історію України своїм відомим Літківським Євангелієм. Це перше україномовне Євангеліє в Придніпров’ї, яке лише на 30 років молодше за знамените Пересопницьке. Воно було досліджено вченими у 1912 році, за їхніми свідченнями Євангеліє було написане українською мовою близько 1590 року. Літківське Євангеліє – рукописна пам'ятка, яка складалася з 255 аркушів. Ця святиня зникла вже у радянські часи.

Перший удар по українській церкві було нанесено царем Петром І. Було, насамперед, заборонено друкувати церковні книги українською мовою. Відбулося і вилучення української церковної літератури. Але українська козача церква протрималась в селах ще 150-200 років.

У 1863 році офіційно були ліквідовані церковно-приходські школи, проте і вони при великих селах існували ще десятки років. З 1863 року згідно з царським указом

« О церковно-строительных домах » виділялись кошти на будівництво православних церков замість « римських ». Почалось масове будівництво церков Московського патріархату.

Ця акція йшла паралельно з Валуєвським і Емським указами про заборону української мови. Дивно то було – російська мова в церкві і школі, коли за переписом 1897 року на 150 тисяч жителів Остерського повіту було всього 12 тисяч так званих великоросів.

Найбільш вирізнялись українським духом міщани містечка Літок, які були вірні своїй братській церкві Святого Миколая. Проте у 1914 році власті побудували у містечку другу церкву – слов'янську, щоб зробити з українців слов'ян. Отож, до війни у Літках діяли дві церкви. Цегляна Свято-Миколаївська церква (на нинішній Площі Перемоги), яка була повністю знищена комуністами у 1937 році.

Частину будівельних матеріалів Свято-Миколаївської церкви було використано на будівництво сільмагу, решту на побудову приватних домів. Цього ж  року зняли хрести та куполи з дерев'яної Свято-Покровської церкви, яка знаходилася біля лікарні по вулиці Мельника. Церкву переобладнали під клуб, де демонструвалися не озвучені кінофільми. Під час окупації ця церква відновила роботу, але 19 вересня 1943 року була спалена фашистами.

У 80-ті роки минулого століття на новому місці, була збудована церква Московського патріархату (першим священиком був колишній фронтовик), яка діє по сьогоднішній день.

Після набуття Україною незалежності в нашому селі Літки у 1996 році відродилася Українська Православна Церква вже Київського Патріархату на місці колись зруйнованої церкви. Для проведення богослужінь було використано і переобладнано приміщення старої пошти, в якій проводяться богослужби і досі. 

У 2007 році був виготовлений проект та закладений перший камінь у будівництво нового Свято-Покровського храму. Будівництво проводиться за сприяння і допомоги голови сільської ради – Лідії Аркадіївни Пінчук та інших меценатів, а також стараннями настоятеля храму та церковної громади.

На даний час зведені стіни та виготовлено два куполи, які було освячено 1 грудня 2009 року і встановлено на новозбудованій церкві. Освячення хрестів на куполи звершили: благочинний прот. Михаїл Лесюк та настоятель храму о. Миколай Іванець.

До повного завершення будівництва слід виконати ще багато робіт, а саме:

  • встановити вікна та двері;
  • нанести штукатурку;
  • встановити опалення та підлогу;
  • розписати стіни;
  • внутрішні оздобні роботи;
  • виготовити та встановити іконостас;
  • зовнішні роботи.

На даний час богослужіння проводиться  у тимчасовому  приміщенні обладнаному на церкву. Кожної неділі, у великі та дванадесяті свята служиться Божественна літургія. А також з ініціативи та старання настоятеля храму, постійно напередодні кожної Божественної літургії ввечері служиться  всенічна, полієлейна чи славослівна служба, згідно Церковного Уставу.  У неділю ввечері служиться вечірня з акафістом Покрову Пресвятої Богородиці.

Постійних членів церковної спільноти є близько 20-ти; дев'ять прихожан співають у хорі, є паламар – учень 7-го класу. Створений церковний комітет, яким керує староста та помічник-секретар. Для зберігання церковної каси обрано скарбника. Просфори випікає сам священик.

Настоятель Свято-Покровської парафії активно співпрацює зі школою. Відвідує всі основні шкільні свята: День знань – 1 вересня, святого Миколая, вшанування 

Т.Г. Шевченка, останнього дзвоника та випускного вечора. А також бере участь у інших шкільних заходах; батьківських зборах. Іноді проводить уроки з вивчення Закону Божого з дозволу дирекції школи.

Жителі села в основному працюють у столиці та районному центрі – Броварах у різних галузях, деякі працюють на базах відпочинку, які знаходяться біля річки Десни.

У великі свята (Богоявлення, Стрітення, Пасха, Преображення) жителі села Літок більше відвідують храм, ніж у рядові неділі. Визначальним фактором їхньої присутності являється: освячення води, свічок, паски, плодів.

Віками літківці слухали, як у церкві, читалося українське Літківське Євангеліє. Незважаючи на те, що поруч із нашою церквою в селі активно діє російська церква, --

ми молимось, і будемо молитися рідною українською мовою в Українській Церкві у Літках. Тому, що ми живемо у Незалежній Українській державі, маємо Помісну Українську Православну Церкву Київського Патріархату і у нас є чудова, наймилозвучніша у світі мова.

 

Використана література:

  1. Історія поселень Броварського краю. Бровари. Водограй. 2003.
  2. Чернігівські губернські відомості 1859, № 21.
  3. Золота очеретина. Бровари. Українська ідея. 1997.
  4. Чернігівський літопис (1587-1750).
  5. Історія міст і сіл УРСР. Київська обл..
  6. Александрович М.  Остерский уезд – К., 1881.
  7. Літописна скарбниця. Бровари. Водограй. 2003.
  8. Розповіді та перекази місцевих жителів.

 

Автор і редактор – настоятель Свято-Покровської парафії свящ. Миколай Іванець.

Дизайн :
Статистика

Copyright © 2010 - 2013 Всі права захищено!

Київські єпархіальні відомості

online-часопис Переяслав-Хмельницької єпархії УПЦ Київського Патріархату