Вівторок, 23 травня 2017, 19:47:10

Історія Переяслав-Хмельницької єпархії

 | Вівторок, 09 листопада 2010, 19:17

Переяслав-Хмельницький (Переяслав) – одне з найстаріших міст України (місто при впадінні річки Ільтиці, або Альти, в Трубіж — ліву притоку Дніпра, кол. Київського воєводства; тепер районний центр). Перша письмова згадка про нього датується 907 роком. Тоді він був третім містом Київської Русі після Києва і Чернігова, а Переяславська православна єпархія вважається навіть старішою за Київську. Довгий час, за твердженням цілого ряду дослідників в т.ч. історика Церкви на Полтавщині П. Грановського, та за свідченням Никонівського літопису, "був раніше Переяслав митрополією, і багато з митрополитів Київських і всієї Руси проживали там і єпископів висвячували там". Тобто, на початку впроваджен¬ня християнства, до будівництва Софіївського собору в Києві, у місті містилась резиденція руських митрополитів й Переяслав виконував функції духовної столиці давньоруської держави. За свідченням ж проф. М. Грушевського за св. рівноапостольного князя Володимира Великого (ніби 992 р.) виникли єпархії Чернігівська, Володимирська-на-Волині, Полоцька, Білгородська, Новгородська, Ростовська, Туровська й Тмутараканська. За благовірного ж князя Ярослава І утворено Переяславську та Юріївську (Юріїв на Росі, тепер Біла Церква). Далі були утворені такі єпархії, як Смоленська (1137) та Галицька (до 1167 р.), Рязанська (до 1207 р.) та Володимирська-на-Клязьмі (1214 р.), Перемишльська (близько 1220 р.) та Угрівська (за Данила Романовича). Таким чином, до часів Батия Київська митрополія мала в собі, крім митрополичої, 16 єпархій.

993 року під Переяславом відбулася велика переможна битва військ київського князя рівноапостольного Володимира Великого з печенігами. Після битви св. Володимир Великий укріпив Переяславський дитинець потужними стінами та надбрамними вежами. Переяслав оточили валами та ровами, перетворивши на фортецю. У період правління благовірного князя Ярослава Мудрого місто стало центром удільного князівства. Першим з відомих переяславських князів був син Ярослава Всеволод, фундатор Видубицької Свято-Михайлівської обителі. Переяславський престол він посів у 1054 році. В цей же рік за святительства Константинопольського патріарха Михайла Керуларія при Київському митрополиті св. Iларіоні була створена Переяславська кафедра. Першим єпископом Переяславським був преосвященний Миколай (1054-1072 рр.).

У 1076-му офіційним переяславським князем став шестирічний Ростислав Всеволодович. Відтоді фактичним володарем князівства був відомий переяславський єпископ св. Єфрем – майбутній митрополит Київський. Відомо також, що в 1008 р. у м. Переяславі рівноапостольний князь Володимир збудував муровану Хрестовоздвиженську церкву. Загальновідомі переяславські монастирі цього часу: Іоанівський, заснований митрополитом Іоаном, Різдво-Богородицький, Борисоглібський та Св. Сави, під вплив яких підпадали і Полтавські землі.

Ростово-Суздальської землі протягом майже ста років по Хрещенні України не мали власного єпископа і належали до Переяславської єпархі (Дослідники стверджують, що населення Залісся вже тоді виявляло притаманний сучасній російській ментальності спротив любим нововведенням. Особливу нехіть викликало християнство, яке сприймалося як ідеологія колонізаторів і зазіхання на національну самобутність населення).

1261 р. кафедру переяславської єпархії було перенесено до ординської столиці — Сараю. Сарайський та переяславський єпископ знаходився при ставці хана. У його руках зосереджувались зовнішньополітичні зв'язки Руської митрополії, особливо з наступником Візантії — Нікейською імперією, де знаходився імператор та православний патріарх. У зв'язку з цим зовнішні зв'язки руської Церкви підпадали під контроль хана, а київська кафедра повинна була втратити частину минулого зовнішньополітичного впливу (Занадто самостійна політика київської митрополичої кафедри, звичайно викликала невдоволення у Золотої Орди. Остання прагнула підірвати її значення (а отже й самого Києва) як впливового політичного центру. Проте ханам важливо було й зберегти церковну організацію як знаряддя своєї політики, що використовувалося не тільки для внутрішніх, але й для зовнішньополітичних цілей).

Після 1240 р. з часом зникають такі українські кафедри як Юріївська (що після 1241 р. ще фіґурує в реєстрі кафедр царгородського патріархату з 1260-х рр., але достовірно не відомо чи існувала вже реально), і Переяславська, єпископ якої мав резиденцію у Сараї, в Орді (Про злученнє переяславської катедри з сарайською див. Никонївську л. II c. 147-8. пор. акти Володимирського собору (Рус. ист. библ. VI, 83), де сарайський епископ Теоґност зветь ся переяславським. Про білгородську катедру також думають звичайно, що вона зникла по татарськім нападї (Макарій IV c. 108, Голубинскій І 1 c. 669, сей погляд прийняв і я в Історії Київщини c. 507), але вона не тільки що фіґурує в пізнїйших реєстрах катедр (Тάξις і "Еκδεσις), але й епископ білогородський виступає в актах м. Теоґноста з р. 1345 (Regel Analecta c. 55). Уважати сього білгородського епископа 1345 р. епископом молдавським, з Акермана, як то роблять з епископом білгородським 1401 р. (Acta patriarchatus II с. 259 : τόν μητρoπoλιτην Гαλίτζης ένδoσιν λαβόντα συνoδικώς χειρoτενείν έπισκόπoυς είς τάς τής Мικάς Рωσίας έπισκoπάς, ών ήν καί τό Άσπρόκαoστρoν), неможливо, та й гіпотеза про молдавську катедру в Білгородї — Акерманї (Павловъ О началЂ галиц. митрополіи c. 233) або як хоче Ґолубінский — в бесарабських Більцях (Очеркь исторіи церквей болгарской, сербской и румынской с. 376) взагалї дуже непевна. Так само безосновний здогад м. Макарія, що по походї Бату українські катедри якийсь час були без епископів (IV c. 108)). Переяславська ж кафедра проіснувала до 1279 року. Після скасування самостійної кафедри її територія перебувала під безпосереднім управлінням Київських Першосвятителів, котрі після монголо-татарського нашестя мали кафедру спочатку у Володимирі на Клязьмі, а згодом поперемінно то в Києві, то в Москві, аж доки за митрополита Іони (1443-1461) не відбувся розкол Київської митрополії (з наступним утворенням митрополії Московської).

 

Пізніше свою роль зіграв переяславський протопоп у час «славнозвісної» Переяславської ради (1654 р.) .

Величними сторінками Переяславської єпархії можна вважати час гетьманування Івана Степановича Мазепи, який виступає великим фундатором та благодійником православних святинь краю. Як стверджує відомий дослідник цього періоду О. Оглоблін у своїй праці «Гетьман Іван Мазепа та його доба» великою мірою завдяки заходам Мазепи було відновлено стародавню Переяславську єпископію. Автор припускає, що гетьман волів мати у Переяславі самостійну єпархію (як і в Чернігові), і в зв'язку з тим збудував там величний кафедральний собор Вознесення. Однак, перший єпископ переяславський Захарія Корнилович (1700-1715) був лише коадьютором київського митрополита, зберігаючи за собою й ігуменство в Київському Золотоверхо-Михайлівському монастирі. Так і в подальшому, вікарії Київського митрополита єпископи Переяславські були одночасно і настоятелями Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Єпископ Захарія Корнилович був у дружніх відносинах з гетьманом І. Мазепою, який завжди підтримував його, зокрема щедрими наданнями Переяславській катедрі (наприклад, року 1701 Терехтемирівського перевозу на Дніпрі) й Михайлівському монастиреві (зокрема 10 квітня 1708 р. Гетьман видав єп. Захарії універсал «на монастирец Липняцький скиток» коло Києва).

У час коли в межах Польщі зоставалася тільки одна православна єпархія — Білоруська, єпископи якої призначалися з Петербурга, за згодою, правда, польського короля - всі ж інші православні монастирі та церкви (що лежали поза межами Білоруської єпархії) підлягали Київському митрополитові, а той значну частину їх передав у завідування своєму коад'юторові — переяславському єпископові, що з 1733 р. став самостійним архієреєм.

Отож, Переяславська єпархія включала в себе церкви Переяславського повіту (створеного у 1782 році), а також у її відомстві перебували православні церкви та монастирі і на правій стороні Дніпра, так званої Київської України, в (пізніше утворених) повітах Київської губернії: Звенигородському, Черкаському, Чигиринському, Уманському і частково Канівському.

1727 року – Російський Синод, всупереч усім обіцяним привілеям, даним Київській митрополії, призначив на Переяславську катедру росіянина Йоакима Струкова. Висвячено його в Петербурзі, без участи Київського митрополита в його обранні та затвердженні .

З 1733 р., після призначення на Переяславську кафедру колишнього єпископа Могилівсько-Білоруської єпархії Арсенія (Берла) , єпархія стає самостійною і отримує назву Переяславсько-Бориспільської (з цією назвою проіснувала 52 роки).

Єпископи Захарія Корнилович, Кирило Шумлянський та Арсеній Берло опікувалися не лише зміцненням матеріальної бази відновленої єпархії, а й турбувалися про розповсюдження освіти серед прихожан. Важливим етапом у розвитку середньої освіти на Переяславщині даного періоду була діяльність Переяславського колегіуму. Заснований колегіум у 1738 р. завдяки ініціативі та активній діяльності єпископа Переяславського і Бориспільського Арсенія Берла, який багато зробив, щоб просвітити "світлом вчення рідний Переяславський край", де він народився і виховувався (Саме в цей час надійшли розпорядження уряду імператриці Анни Іоанівни про відкриття по єпархіях духовних шкіл, у тому числі і Переяславської. Указом від 7 вересня 1737 р. наказувалось "відкриття по всіх єпархіях при домах архієрейських і в пристойних місцях училищ за Регламентом Духовним, для навчання в них дітей священників та церковного причта людей славено-латинською мовою грамоти, а потім граматики, риторики та іншим вищим наукам і щоб від цього часу невчені люди в церковні чини призначені не були". У цьому ж році 26 вересня 1737 р. вийшов інший указ уряду, в якому зазначалося, що "незрозумілих в науках церковницьких дітей у школах зовсім не тримати, а відправляти їх до громадських управлінь для відправлення їх на військову службу і щоб на таких тупих та ледачих даремної трати, та іншим працелюбним людям в їх науках перешкоди від них не було". Внаслідок вищезазначеного Переяславським єпископом Арсенієм Берлом були розіслані укази, якими (як було прийнято на той час) "найсуворіше наказувалось", щоб священо та церковнослужителі віправляли на навчання своїх дітей. У 1744 р. Київська духовна консисторія своїм указом "суворо" наказувала, що "священослужителів та інших причетників, які дітей своїх від 10 до 15 років у школу не відправили, суворо штрафувати". Новостворений Переяславський колегіум був побудований за зразком Києво-Могилянської академії і у своїй діяльності підпорядковувався місцевій Переяславсько-Бориспільській єпархії. Переяславська єпископська влада мала можливість обирати та звільняти ректорський і викладацький склад колегіуму, слідкувати за навчально-виховною роботою у закладі. Учні колегіуму називалися студентами і вивчали: аналогію, інфіму, граматику, синтаксиму, поетику та риторику. У 1773 р. тут було відкрито клас богослов'я, а у 1774 р. – клас філософії. Особлива увага при цьому приділялась вивченню латинської мови, оскільки курси філософії, поетики, риторики та богослов'я проводились латинською мовою. У Переяславському колегіумі, крім дітей духовенства, здобували освіту представники різних соціальних груп. А з середини XVIII ст. кількість дітей світського стану не тільки збільшилася, а й стала перевищувати кількість дітей церковнослужителів.). Внаслідок закриття у 1785 р. самостійної Переяславсько-Бориспільської єпархії та утворення Полтавської єпархії Переяславський колегіум втратив характер загальноосвітнього навчального закладу, реорганізувавшись при цьому у Полтавську духовну семінарію (хоча продовжував перебувати у Переяславі до 1862 р.).

Переяславсько-Бориспільська єпархія із самого початку включала землі Переяславського полку (згодом це землі Переявського, Золотоніського, частини Пирятинського та Кременчуцького повітів Полтавської губернії) та незначну частину Остерського і Козелецького повітів Чернігівської губернії.

1752 року, по смерті Переяславського єпископа, митрополит Київський Тимофій Щербацький, гетьман Кирило Розумовський і духовенство просили Синод затвердити на Переяславську катедру одного з обраних ними кандидатів-українців. Синод висловив митрополитові догану і знову призначив свого кандидата.

У 1775-1776 рр. формується нова єпархія – Слов'яно-Херсонська, до складу якої увійшла значна частина земель з Переяславської єпархії. 1784 р. до єпархії входили 15 повітів Катеринославського намісництва. Резиденцією єпископа став Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. 1797 р. кафедра разом з Консис¬торією та семінарією переноситься з Полтави до Новомиргорода, а підвідомча єпархії полтавська територія підпорядковується Чернігівській та Переяславській єпархіям.

Результатом утворення Слов'яно-Херсонської єпархії стало ослаблення Переяславської. Тому в 1776 р. за рішенням Синоду до неї причисляються 126 церков Київської єпархії, в т.ч 109 церков Миргородського та 17 Лубенського полків, Сорочинський монастир, на базі яких створюються Миргородська, Іркліївська Говтвянська, Хорольська та Сорочинська протопопії. На початку 1780-х років єпархія мала 521 храм.

З 1785 р. Переяславсько-Бориспільська єпархія вдруге стає вікарною і підпорядковується Київському митрополитові, а кафедра переноситься до Новгорода-Сіверського. 7 ве¬ресня 1797 р. вона припиняє своє існування! Землі Новгород-Сіверської єпархії повертаються до попередніх єпархій. Таким чином відновлюється спочатку як вікарна і Переяславська єпархія. З-під відання Київської єпархії до її складу було віднесено Золотоніський, Переяславський Лубенський, Миргородський, Хорольський, Говтвянський та Градизький повіти, в яких нараховувалось 423 храми.

Після смерті в 1794 р. коадьютора Київської митрополії Амфілохія (Леонтовича), в управлінні якого перебувала єпархія, відновлюється її самостійність. До складу єпархії входять 207 церков, що складають Переяславську, Бориспільську, Баришівську, Золотоніську та Басанську протопопії. Першим єпископом відновленої Переяславської єпархії став Сильвестр II (Лебединський).

Свій «внесок» у історію Переяславської єпархії зробила й імператриця Катерина II, яка під час секуляризації церковних земель (1786 р.) наказала розігнати Густинський монастир, і, попри довгий спротив, 1799 року обитель все ж була зліквідована. Троїцький храм перетворено на приходський, а занедбані монастирські будівлі розпродано з торгів. Поновлення монастиря 1844 року пов'язане з діяльністю єпископа Полтавського і Переяславського Гедеона. На той час унікальний архітектурний ансамбль монастиря становив собою суцільну руїну. Їхня «реставрація» XIX ст. надала щоправда монастирському комплексу доволі ошатного вигляду, проте значно попсувала первісний вигляд барокових будівель традиційним тоді «псевдо-руським» стилем.

У 1799 р. указом Св. Синоду була утворена Малоросійсько-Переяславська єпархія з центром у Переяславі, якій підпорядковувалися церкви й монастирі Малоросійської губернії. Правлячий архієрей носив титул Малоросійський і Переяславський. На початку 1802 року імператорським указом Малоросійська губернія була ліквідована, а замість неї створено дві: Полтавську та Чернігівську.

Указом Синоду від 17 грудня 1803 р. Малоросійсько-Переяславська єпархія перейменована на Полтавсько-Переяславську єпархію. З її утворенням полтавські ієрархи перебували в м. Переяславі, у приміській дачі Андруші, а з 1847 р. — у Полтаві. З того часу єпархія носить назву Полтавська. Правлячі архієреї носили титул Полтавський і Переяславський (1803—1937). У 1937 р. правлячий єпископат разом з духовенством був репресований, а всі парафії закриті.

У кінці 1941 р., в період німецько-фашистської окупації, з ініціативи віруючих частина церков була відкрита. У липні 1942 р. єпископ Переяславський Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник) у Полтаві висвятив 20 ставлеників, які навчалися на курсах для підготовки священнослужителів у м. Полтаві (2 жовтня 1990 р. УАПЦ була офіційно зареєстрована в Україні, а 18 листопа¬да в соборі святої Софії Київської відбулася інтронізація першого Патріарха. Ним став уродженець м. Полтави архієпископ Мстислав (Скрипник). Через два роки, 25-26 червня 1992 р., на Всеукраїнському Православному Соборі відбулося об'єднання УАПЦ та частини УПЦ Московського Патріархату в Єдину Помісну Православну Церкву – Українську Православну Церкву Київського Патріархату. На Соборі також було підтверджено обрання митрополита Мстислава (Скрипника) патріархом Київським і всієї України).

У 1968-1969 рр. єпископом Переяслав-Хмельницьким вікарієм митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) був Володимир (Сабодан), який зараз є предстоятелем Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом.

У 2000-2010 рр. єпископом Переяслав-Хмельницьким (з жовтня 2009 р. – Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським) вікарієм Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України, намісником Свято-Михайлівського Зотоверхого монастиря та ректором Київської православної богословської академії був митрополит Димитрій (Рудюк), який рішенням Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату від 27 липня 2010 р. призначений керуючим Львівсько-Сокальською єпархією.

З 27 липня 2010 р. єпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським, керуючим Переяслав-Хмельницькою єпархією та ректором Київської православної богословської академії, згідно рішення Священного Синоду, є намісник Видубицького Свято-Михайлівського монастиря Епіфаній (Думенко) постійний член Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату.

На виконання частини другої п. 10 розділу ІV Статуту про управління Української Православної Церкви Київського Патріархату Архієрейський Собор УПЦ Київського Патріархату 28 червня 2013 року постановив віднести парафії на всій території Київської області до церковного управління преосвященного Епіфанія, митрополита Переяслав-Хмельницького і Білоцерківського, як Патріаршого намісника з правами єпархіального архієрея.

Патріарх Київський і всієї Руси-України залишається єпархіальним архієреєм Київської єпархії. Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський залишається єпархіальним архієреєм Переяслав-Хмельницької єпархії.

Згідно з офіційними документами, найстарішою будівлею сучасного Переяслава є дерев'яна козацька церква з села Острійки Білоцерківського району, яка розташована на території музею архітектури й побуту. Історики стверджують, що її збудували у 1606 році. Але у книзі відомого краєзнавця Лаврентія Похилевича зазначено, що Покровську церкву в селі Острійки збудували у 1740 році на місці старої, яку, в свою чергу, спорудили у 1710 році на місці ще старішої. Датування інших стародавніх церков скансену також, можливо, помилкове. Так церква з села Пищики, датована 1654 роком, насправді була збудована після 1745 року, а церква з Сухого Яру, датована 1708 роком, споруджена на 66 років пізніше. Незважаючи на "приписки в паспорті", ці три церкви, як і ще дві, розташовані на території скансену, є унікальними пам'ятками архітектури. Найстарішою будівлею-аборигеном Переяслава є Михайлівська церква. Розташована вона неподалік від площі Переяславської Ради (вул. Московська, 34). Храм заклали у 1646 році. Значну частину коштів на його будівництво виділив полковник (козацький??) Федір Лобода. Церкву реставрували і оновлювали у 1719 році, а також після пожежі у 1734-му. На початку ХІХ століття обвалилося кам'яне склепіння. Його більше не відновлювали, замінивши у 1823 році дерев'яним дахом. Саме тоді Михайлівська церква зробилась схожою на великий декорований будинок з фасадами, оздобленими пілястрами і полив'яними кольоровими розетками, головами янголяток та рельєфними орнаментальними написами. Під час ІІ Світової війни церкву було дуже пошкоджено. Відновлювали її у 1951-53 роках за малюнком Тараса Шевченка. Зараз у приміщенні храму розташовано експозиції Музею народного одягу.

Михайлівську церкву збудували над фундаментом великого п'ятибанного Михайлівського собору, який стояв у центрі дитинця. Ця споруда, датована другою половиною ХІ століття, неодноразово згадується у літописах як один з найвеличніших храмів Київської Русі. У ньому хоронили переяславських князів. Фундамент та залишки стін собору, зруйнованого татаро-монголами, розкопали у 1949-53 роках. А в 1982 році над північно-західною частиною фундаменту спорудили павільйон, в якому розмістили Музей архітектури Переяслава часів Київської Русі.

У XVII столітті Михайлівська церква була головним храмом однойменного монастиря. Поряд з церквою збудували дзвіницю, що одночасно служила надбрамною вежею, а також трапезну і келії. Згідно реєстру нерухомих пам'яток України, дзвіницю збудували у 1666 році, але багато дослідників стверджують, що це відбулося в 1745-му.

Зовсім недалеко від Михайлівського монастиря височить великий п'ятиглавий Успенський собор – спадкоємець легендарного собору, біля якого козаки заприсяглися на вірність московському царю. Той храм, збудований у 1596 році Костянтином Острозьким, згорів у 1655 році. На його місці в 1760 збудували великий дерев'яний храм з дев'ятьма візантійськими банями. Але в 1825 році його так переробили, що, за словами Шевченка, «неможливо дивитись на нього, а не лише малювати».

Сучасний Успенський собор збудували у 1896 році у популярному тоді «цегляному» стилі. Фасади собору вмістили у собі мотиви різностильового декору романських, готичних та візантійських споруд. За допомогою фігурної цегляної кладки будівельники створили химерні орнаменти. Поряд з площею Хмельницького, на вулиці Сковороди, розташований Вознесенський монастир. Ансамбль монастиря почав формуватись у 1695-1700 роках, разом з побудовою величного Вознесенського собору. «Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою...» - так писав про собор Тарас Шевченко. Ниніхрам, у якому розміщено Музей-діораму «Битва за Дніпро», на реставрації.

У 1738 році на території монастиря збудували дерев'яний будинок вищої школи – колегіуму. Але через десять років та будівля, як і інші дерев'яні споруди монастиря, згоріла. На її місце у 1753-57 роках поставили нову цегляну.

Переяславський колегіум (вул. Сковороди, 52) відомий тим, що у ньому викладав професор піїтики Григорій Сковорода. Тут видатний філософ написав велику кількість своїх творів (зокрема «Сад божественних пісень»). Наприкінці ХVІІІ століття колегіум перетворили на духовну семінарію. Нині у приміщеннях колишнього колегіуму розташувався музей Григорія Савовича Сковороди.

Дзвіниця, що є чи не головною окрасою ансамблю монастиря, була споруджена у 1770-76 роках. Вона вважається видатним зразком українського бароко і домінує над усією центральною частиною Переяслава. У 1782 році до дзвіниці прибудували невеличку Варваринську церкву, але ця споруда була зруйнована у 1941-45 роках.

До ансамблю монастиря входить і будинок колишнього гуртожитку духовного училища (вул. Сковороди, 52), в якому зараз розташовано початкову школу та міську гімназію. Його збудували у 1877 році і до 1917-го використовували за призначенням. З перших років радянської влади до 1941 року тут містився дитячий будинок, у роки гітлерівської окупації – комендатура, а з 1958 по 1996 роки – корпус педучилища. За всі ці роки будівля дуже змінилася – після бомбардувань 1941-43 років довелося відбудовувати ціле крило, а пишне декоративне оздоблення взагалі було втрачено.

Недалеко від Вознесенського монастиря розташовано ще дві цікаві будівлі: жіноча гімназія (вул. Хмельницького, 30) і земська управа (вул. Хмельницького, 63). Будівля жіночої гімназії, яка з'явилась 1873 року, збудована у стилі пізнього класицизму. Спочатку тут містилась трикласна прогімназія. Нині у будівлі розташована загальноосвітня школа. Будинок земської управи спорудили на початку ХХ століття у «цегляному» стилі. Колишні земська управа та жіноча гімназія розташовані одна навпроти одної і композиційно пов'язані в єдиний комплекс.

Вулиця Сковороди через квартал від дзвіниці Вознесенського монастиря перетинається з вулицею Шевченка, на якій розташовані ще кілька цікавих туристичних об'єктів. Передусім це будинок лікаря Козачковського (вул. Шевченка, 8). У цій затишній садибі двічі гостили Тараса Шевченка (у 1845 та 1859 роках). Великий Кобзар написав тут кілька своїх творів, зокрема славнозвісний «Заповіт». Сталося це після того, як Козачковський вилікував Шевченка від, здавалося б, смертельної хвороби. Нині в будинку лікаря Історичний музей.

На розі вулиць Шевченка та Гімназійної стоїть Троїцька церква. Її попередницю, що займала це ж місце, у 1791 році зруйнувала блискавка. Кошти на відбудову храму збирали парафіяни, і 1804 року нову Троїцьку церкву було освячено. Її звели у давньоруському стилі з елементами класицизму. У 1864 році до церкви прибудували дзвіницю.

Того ж таки 25 травня той самий святійший Адріян, московський патріарх, за порадою пресвітлих московських монархів Іоанна та Петра, схиляючись на прохання київського митрополита Варлаама Ясинського і на прохання гетьманське, щоб по-старовічному поставити в Переяславлі нового єпископа, писав до нього, гетьмана, таку грамоту:

АДРІЯН,

 

милістю божою архієпископ московський і всієї Росії та всіх північних країн патріарх.

 

Улюбленому в господі нашої мірності сину, гетьману царської пресвітлої величності Запорозького війська Іоанну Стефановичу Мазепі архіпастирське благословіння!

 

Багатьох блаженств ті сподобляються і приймають благословенство Боже на душеспасальне пробування, хто дбає про добробут людського життя і про процвітання церковної краси, радить і добродійно допомагає. Так і твоя любов відзначається таким старанням, отож бажаємо тих-таки мздовідданств сподобитися від господа Бога багатоденно на землі і безконечно в небі.

 

Писав оце до нашої мірності тепер, як син і співслужитель наш, преосвященний київський митрополит Варлаам — бажає він, щоб, з огляду на його неміч до співслужби архієрейства, посвятити єпископа і йменувати у місто Переяславль, та й ти хочеш того-таки, щоб таке збулося і щоб дати на те благословення. Наша мірність порадилися з благочестивими нашими великими государями царями і великими князями Іоанном Олексійовичем та Петром Олексійовичем, всієї Великої, Малої та Білої Росії самодержцями і багатьох держав, царств та князівств повелителями й володарями, і вони, государі, зволили тому бути. А для задоволення того запропонованого прохання київського митрополита і твойого великі государі вказали послати преосвященному митрополиту Варлааму грамоту, і від нашої мірності з неї список я послав нині для знаття і до твоєї любові, щоб, розглянувши її і порадившись, добротворно здійснити звелене. По цьому все в домі твоїм хай буде в гаразді!

 

Писано у царському великому місті Москві від світотворення 5203 року, а від Різдва Бога слова Ісуса Христа 1695, 25 травня

Дизайн :
Статистика

Copyright © 2010 - 2013 Всі права захищено!

Київські єпархіальні відомості

online-часопис Переяслав-Хмельницької єпархії УПЦ Київського Патріархату